Рейсовий автобус, рухаючись по бездоріжжю до віддаленого села, раз у раз важко покашлював. Спека. Кілька тижнів не падав дощ. Пилюка в салоні стояла стовпом, від чого пасажири злобно бурчали. «Давно пора відправити цю розвалюху на смітник!» – гомоніли між собою люди. І тільки Петро за всю дорогу не промовив ні слова, весь час дивився кудись у далечінь. Йому б їхні проблеми…
Заглибившись у власні роздуми, Петро не помітив, що автобус пришкутильгав до потрібної йому станції. Ловлячи за вікном пейзажі, думав про щось своє. На зажурених очах час від часу виступали сльози. Зіщулившись, притулився головою до шибки. Пасажири рейсовика скоса зиркали на дивакуватого чоловіка, проте ніхто не наважувався із ним заговорити. Щось перешіптувалися між собою, крадькома киваючи в його сторону. Сільських пліткарок розпирало від цікавості, яким вітром занесло його у ці Богом забуті місця. А, може, в гості до кого?
– Агов, городський, твоя зупинка, – відірвав Петра від роздумів басистий голос водія автобуса. – Не проспи пункт призначення. Я тебе задурно возити не буду!
Вийшовши із запиленого автобуса, Петро вдихнув на повні груди. По один бік дороги розкинулося соняшникове поле, по іншу – село. Невеличкі дерев’яні будиночки, довкола них – похилений паркан. Розбита бруківка звивалася вглиб вишневої вулиці. «Цивілізація сюди не скоро прийде», – промовив Петро й подався у село.
***
– Добридень! А підкажіть, де Терешкові живуть? – запитав у чоловіка, що проїжджав повз нього підводою.
– Аж в кінці вулиці, біля самого ставу. А ти їм хто такий будеш? – поцікавився той.
– Та я так… Справа у мене до них є, – знітився Петро.
– Невже хату в них купляєш? Геть здурів! Та ти що? Її ж задарма ніхто не візьме. Схаменися! Чи ж є в тебе розум, за розвалюху такі гроші давати? Терешко ж бо не дешево просить. Дарма, що дах от-от на голову впаде, – ніяк не міг вгамуватися селянин.
– Та я ж теє… Хата тут ні до чого. Інше діло є, – тупцював на місці, міркуючи, що збрехати, аби швидше відчепитися від надокучливого співрозмовника.
– Ну й Бог із ним. Сідай підвезу. Я саме їду в ту сторону, – махнув рукою чоловік. – Тут з кілометр добрий тріпати треба. Чого йтимеш ногами? Я, до речі, Степан.
Слово за слово, чоловіки розговорилися. Степан розповів, що дружина померла кілька років тому від запалення легенів. На жаль, в лікарню пішла надто пізно… Згоріла, мов свічка На його руках залишилося двійко маленьких діток. І хоча важко було самому давати раду дівчаткам, вдруге одружуватися не став. «Дітям матері ніхто не замінить», – відповідав щоразу, коли хтось намагався посватати йому наречену. Петро слухав його розповідь мовчки, хоча так хотілося й самому розказати про те, що нестерпним вогнем пече у грудях, від чого втікає світ за очі, що сподівається забути в напіврозваленій Терешковій халупі. Чи ж міг він подумати колись, що покине всі блага цивілізації, намагаючись втекти від самого себе?
***
Сутеніло. Петро обходив свої нові володіння. Звісно, далеко не хороми, проте якщо докласти господарську руку – жити можна. Та й податися йому більше нікуди.
– Агов, сусіде, з новосіллям тебе, – почув Петро за спиною. Обернувся. За прогнилою хвірткою стояв Степан, тримаючи в руках круглий згорток. – Я тут через кілька хат живу. Зайшов подивитися, як ти влаштувався на новому місці. Не шкодуєш, що обзавівся оцим? – чоловік поглядом обвів подвір’я. У відповідь Петька заперечно похитав головою. – Ну коли ні, то давай обмивати твою покупку. Я й самогоночки прихопив власного виробництва.
Чарка, друга… Й Петро не помітив, як заговорив зі Степаном про сокровенне. Він чомусь викликав у нього довіру. Його очі світилися щирістю та добротою.
– От ти сьогодні розповів мені про все своє життя, а я про себе жодного слова не сказав, – завів мову Петро. – Не з доброго дива купив я цю хижину, обставини так склалися. На щось краще годі й сподіватися. Я із області. Була в мене колись дружина, квартира, хороша машина. З жінкою побралися «по-зальоту». До цього була в мене інша дівчина, зустрічалися три роки, планували весілля. Аж тут до нас на фірму прийшла новенька секретарка Вітка. Панянка була видна, нічого сказати, в мою сторону дихала не рівно. Так от на одному з корпоративів ми з нею напилися «в дрова». А Вітка ж баба не промах, скористалася ситуацією. Словом, зранку проснувся у її постелі, а за кілька тижнів вона повідомила, що вагітна. Вирішили одружитися. Дівчинка народилася важко хворою. Аби врятувати дитину, продали все, що мали, навіть квартиру. Оселилися у Вітиних батьків. Взяли в кредит велику суму. На жаль, врятувати доньку не вдалося…
Петро замовк. По небритому смаглявому обличчю покотилася скупа чоловіча сльоза. Швидко змахнув її долонею. Степан слухав його розповідь мовчки, опустивши голову. Не перебивав, не допитувався, що ж було далі. Петя, перевівши подих, продовжив:
– Смерть малої пережили, як страшний суд. Коли її не стало, здавалося, небо впало на землю. Світ став геть немилий, не хотілося жити. Якби не Вітка, чесно, не оговтався б. Вона хоч і мати, але трагедію пережила легше, характер має жорсткий. Аби розгребти борги, влаштувався на ще одну роботу. Крутився, як міг. Всі сімейні доходи йшли на виплату кредиту. Планували, як тільки розберемося з цим боргом, візьмемо позику на квартиру, щоб не сидіти у тещі на шиї. Та щойно по донечці минув рік – Віта «вбила» новиною: знайшла собі значно старшого чоловіка, у них все серйозно, подає на розлучення, а мені наказала вимітатися геть. Послухав… Кредит був оформлений на мене, тож мусив кілька років гарувати на заробітках за кордоном, аби відробити. Знав би ти, Степане, як воно пекло в грудях. Від люті розривало з середини. Думав, повернуся – своїми руками задушу її. Але з часом охолов. Образа минула, зосталося саме розчарування… Хочеться, звісно, подивитися у її безсоромні очі. Нічого не питати, просто глянути, чи залишилася в них бодай крапля людяності. А з іншого боку, чи ж я їй суддя? Я ж оце лише кілька днів тому повернувся до України. Майже все зароблене віддав кредиторам. Решти вистачило лише на оцю розвалюху. Але то нічого, я не журюся. З часом все буде. Село мені подобається, та й люди тут, видно, не погані. Підлагоджу тут, що ще піддається ремонту, та й поїду знов за кордон. Зароблю, почну щось нове будувати. А з часом, дасть Бог, і зустріну якусь хорошу дівчинину.
Марія МАРТИНЮК
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!