Ще з дитинства Андрій був поміркований, серйозний, а Аркадій – навпаки, зірвиголова. 

– Андрусіку, – жартівливо кликав друга і питав, підморгуючи: – Їдемо?  

Андрій, звісно, розумів, про що мова. Нехотя сідав на ровера – і вже мчали разом далеко в поле у стареньку хату-пустку. Там по скрипучій драбині вилазили на горище, падали на сіно, запалювали вкрадені у батька цигарки і задоволено випускали дим, дивлячись крізь дірявий дах на блакитне небо…

Щоправда, Андрій потім отримував по спині від матері, коли вона чула від нього дим. А Аркадієвим батькам було все рівно, де волочиться син, – обоє любили випити. Видно, від них він і успадкував цей потяг. Уже коли працювали водіями, Андрій не раз виручав Аркадія. Той частенько любив перехилити келишок до обіду, навіть коли йшов у рейс. Кілька разів попадався міліціонерам. Тоді його дружина слізно просила Андрія, аби щось зробив. Нервував, злився, але не міг відмовити – товариш усе-таки.

Тож коли разом одержали квартири в одному будинку ще й на одному поверсі, Андрій вирішив: тепер уже точно не дасть пропасти Адіку – так з дитинства називав друга. І правда, відтоді той зайвої чарки не перехиляв на святкуваннях. Тішилася і його дружина: нарешті чоловік взявся за розум.

В обох сім’ях підростало по двійко дітей. Їздити щотижня до рідного села за сотню кілометрів було накладно. Тож, коли на автопідприємстві роздавали дачні ділянки, Андрій та Аркадій не задумуючись узяли і собі. Тим паче обидві поруч, недалеко від лісу, біля якого протікала невеличка річечка.

– І тут будемо сусідами, – тішилися сім’ї. Разом господарювали, допомагали, всією толокою кожному навесні садили городи, а восени збирали врожай. Звели такі-сякі хатинки і там ночували у вихідні. В суботу до пізньої ночі клято працювали, а в неділю давали собі відпочинок. Нічого ліпшого на світі не було, як вечори, коли Андрій розпалював вогнище, Аркадій маринував шашлики, дітвора галасливо носилася по дворі, жінки готували наїдки до столу, який ставили під молоденькими яблуньками…

***

– Адіку, хочу поставити на межі гараж, – якось поділився планами Андрій.

– А ти що, машину купив? – прищурився Аркадій. – О-о, то ти, Андрусіку, багач! – красномовно підняв вказівний палець і, закурюючи цигарку, зиркнув з-під лоба.

– Та який багач… – відмахнувся рукою. – Трохи батьки грошенят підкинуть, на «Запорожця» вистачить. То я поставлю тут гараж? – для годиться перепитав.

– Я согласія не даю.

– Адіку, ти що?! – відповідь геть спантеличила. – Ми ж усе життя ділилися! – голос дрижав і зрадницьки видавав хвилювання. Якби був жінкою, від образи точно заплакав би.

– Ділилися… Сказав – ні. І на цьому крапка, – Аркадій процідив крізь зуби і спересердя плюнув.

Андрій здивовано дивився на товариша і не впізнавав його: вперше в його очах вловив заздрість, злість, зверхність. Цей погляд перекреслив десятки років справжньої дружби, Афган, де ділилися останнім шматком хліба і краплиною води зі фляги. Що сталося? Невже отой задрипаний «Запорожець» так змінив друга?!

Увечері додому верталися мовчки. В дизелі й слова не зронили один до одного. Таким же ненависним поглядом на Андрія дивилася і Аркадієва жінка. Лише діти не розуміли дорослих, тож, як завжди, веселилися і сміялися на цілий вагон.

– Що з Адіком? – шепотіла на вухо Галя, теж помітивши його ворожість. Андрій лише знизав плечима, а вдома все розповів дружині.

Наступного дня Аркадій заборонив своїм малим ходити до Андрієвих. І не тільки разом гуляти у дворі, а й навіть розмовляти. Спершу діти наперекір батькам шепотілися, а тоді й собі перестали навіть вітатися, бо щовечора вдома чули розмови про «пияка Адіка» і «клятого багача Андрусіка». Згодом на дачі між ділянками з’явився колючий дріт. На Аркадієвій частині все частіше вечорами збиралися нові друзі, які до ранку затягували п’яні пісні, звідти не раз було чути крики і навіть бійки. Але заглядати чи тим паче боронити Андрій не мав права. 

***

Минуло десять літ. 

– Тату, дядька Адіка на дачі прирізали дружки! – сполохано забігла одного вечора до квартири дочка. 

Вибіг на площадку, сусіди теж визирали з дверей і підтвердили новину. Вдова голосила, діти плакали, але на поріг не пустили колишніх друзів. Прощався Андрій подумки зі своїм товаришем на вулиці біля під’їзду і не міг стримати скупу чоловічу сльозу, коли виносили його тіло. Перед очима пропливали спогади про дитинство. Чомусь пригадалось, як потай від батьків курили на горищі у старій хатині… Як щасливі поверталися в літаку з Афгану і зі слізьми на очах радісно обіймалися, коли позаду лишилася ця пекельна земля… У пам’яті спливло, як ходили по чужих селах «на дівки», чого гріха таїти, навіть не раз ними ділилися… Але то було колись.

Андрієве серце не витримало товаришевої смерті. По його сороковинах він теж відійшов у вічність. 

– Тьотю, чи можна прийти на похорон? – обережно запитала Адікова донька Андрієву дружину. 

У відповідь Галя лише заголосила і, ридаючи, припала їй на груди. До них підійшла інша Галя. Так поряд за Андрієвою труною йшли дві вдовиці у невимовному горі, за ними – їхні діти, які колись галасливою юрбою бігали на дачі. Лише смерть помирила сім’ї.  

Вже згодом, коли відійшли від горя, за чашкою кави Андрієва Галя запитала Аркадієву:

– Скажи тепер, чого твій обізлився на мого тоді?

– Якщо чесно, Адік на п’яну голову мені признався, що замолоду вони не поділили якоїсь дівчини. Ще тоді затаїв образу і казав: обов’язково колись помститься. 

Олена ПАВЛЮК,

Волинська область