Цього року Надія закінчувала медичне училище. «Нарешті!» – думала дівчина, ідучи додому. Їй залишалося лише забрати диплом. Той ненависний диплом, через який вона не бігала по дискотеках, як інші дівчата-однолітки, а сиділа і зубрила анатомію та фізіологію, не закохувалась, не розчаровувалась, не знала справжнього щастя…

Надія прокручувала в голові всі роки, дні, тижні, які б вона могла згадувати в майбутньому, але таких не виявилося… Чому? Тому що життя не мало яскравих фарб. Батьки змусили єдину доньку навчатися медичній справі, подруги насміхалися, що у вісімнадцять у неї не було ніяких стосунків…

– Ні, я все забуду. Викреслю ці чотири роки зі свого життя, – казала вголос, не хвилюючись, що хтось із перехожих зможе її почути.

Та раптом відчула, як її долоня опинилася в теплій мужній руці. Злякано озирнулася і побачила, що перед нею стоїть високий кароокий хлопець.

– У вас чарівні очі, вони мене притягнули, ніби магніти, я не зміг пройти, щоб не познайомитися з вами, – промовив, посміхаючись. – Я Юрій, а можна дізнатися ваше ім’я?

– Надя, – трохи зніяковіло та червоніючи промовила дівчина.

– Давайте я проведу вас. Вам куди?

– На Карла Лібкнехта. Може, на «ти»? – ледве вимовила вона тремтячим голосом.

– Звичайно.

І вони легкою ходою пішли знаменитою вулицею Бердичева. Про щось розмовляли, голосно сміялись, але Юрій несподівано зупинився, кудись задивляючись.

– Що тебе так здивувало? – не соромлячись, запитала Надія.

– Бачиш, он красується костел Святої Варвари. Тут вінчався Оноре де Бальзак з графинею Ганською.

– Знаю, це мій улюблений письменник.

– Ми з тобою теж тут будемо вінчатися! – твердим рішучим голосом мовив Юрій.

Надія почервоніла від несподіванки, але нічого не заперечила.

Надя і Юра зустрічалися щодня. Він тонув у її очах, а вона наївно слухала всі його історії… Так минали хвилини, години, дні, тижні… Та одного вечора Юрій прийшов стривожений. На обличчі була якась печаль.

– Що з тобою? Ти як із хреста знятий.

– Моя маленька дівчинко, ти тільки не хвилюйся. Добре? Я тебе дуже люблю.

– Щось сталося? Кажи!

– Прийшла повістка. Я їду в Слов’янськ…

Ця ніч була найдовшою і водночас найкоротшою в їхньому житті. Пристрасні обійми, поцілунки… Попрощались…

Юрій писав їй щодня есемески, повідомлення в соціальних мережах. Казав, що служити легко, все не так страшно. Надія запевняла, що любить і чекає.

Дочекалася! Через десять днів прийшов її Юрій – у домовині… Сльози матері омивають його пожовтіле обличчя. Проводили героя всім містом. Перед очима Надії все пройшло: від зустрічі – до першого поцілунку…

Оговталась у лікарні.

– Лікарю, що зі мною? Чому я тут?

– Ви, голубонько, перестаньте хвилюватись. У вашому стані це шкідливо.

– У якому такому «стані»? – здивувалася.

– Ви вагітні, вітаю!

Довго ще стояла Надія перед іконою Матінки Божої, згадувала ті моменти, коли вони з Юрієм були разом, такі веселі, щасливі. Він подарував їй той самий смак щастя. Вона уявляла, як приводитиме сина на могилу татка-героя, яким пишається усе місто.

– Сина назву Юрієм, – прошепотіла до ікони жінка.