А ЗАГИНУВ ВІН ПІД ЗОЛОТИМ
Сім’ю Єви Павлівни Вальковець у сорокових совєти з Мочулища, села на Дубровиччині, де й досі ця жінка мешкає, вислали до Сибіру. Матір, сестру та брата-підлітка. Така була їм кара за найстаршу із сестер, Антосю, котра в УПА воювала з червоними окупантами. Єві ж висилки пощастило уникнути: замужем тоді вже була й мешкала в чоловіка…
Антося в Омлазі всі свої карні 15 років одбухала, десь поблизу, за сибірськими мірками, і мати її з дітьми на поселенні каралася. Ніхто звідти не повернувся. Хотіли, та влада не дозволяла. Навіть після смерті Сталіна-сатрапа. Там і могили їхні. Брат один тільки зостався, в Омську живе…Бабі Єві важко згадувати минуле: і пам’ять підводить уже, і біль від пережитого на душу навертає. Тяжкі часи тоді були: і при німцях, і при совєтах селяни боялися слово зайве сказати. Та знаходилося чимало і відчайдушних, котрі за зброю взялися. Не давали спокою ні коричневим, ні червоним. Під селом Золоте навесні сорок третього бій був між німцями і повстанцями, коли карателі населений пункт цей надумали спалити. Добре вклали німчурі наші хлопці, та й самим побратимів довелося ховати. Баба Єва не знає, скільки наших загинуло в тому бою, але одного привезли хоронити в Мочулище.
– Місцевим був? – перепитую співрозмовницю.
– Ні, не з нашого села. Але пам’ятаю, що називали його Федором Чумаком, а звідки був родом, того не чула.
– А ви також були на похороні?
– Авжеж! Як не бути, коли хоронили його майже у нас під хатою. Тепер на тому місці тільки горбик зостався, хреста давно знесли, хотіли і могилу із землею зрівняти…
На похороні не одного повстанця Єві Павлівні довелося бути. Взимку 1945-го, як німецько-радянський фронт просунувся через Мочулище далеко на захід, упівці не полишили свого краю, завдаючи дошкульних ударів новому ворогові. УПА тоді роззосереджувалася невеликими групками-боївками, стаючи менш помітною, а з тим і менш вразливою. Але й енкаведистам іноді така тактика була на руку: маленький підрозділ у разі виявлення було легше оточити й знищити. Саме така гірка доля судилася боївці «Малий», яка дислокувалася поблизу сусіднього села Острівці та в якій воювали хлопці з Мочулища.
У перших числах лютого кілька боївкарів навідалися в рідне село по продукти. Очевидно, сексоти, яких червоні, кого шантажем, а кого за винагороду, навербували доста, повідомили про це куди слід. Із Дубровиці негайно виїхав у Мочулище озброєний до зубів спецзагін НКВД. І хоча повстанці із села зникли ще до їхнього прибуття, енкаведисти, наче справжні натаскані пси, взяли слід і по ньому винюхали табір. Завдяки несподіваній атаці, вони зуміли шквальним вогнем з кулеметів перебити майже половину боївки (всього ж у ній налічувалося трохи більше двадцяти осіб), що перебувала на відкритому місці – посеред великої галявини. І все ж наші хлопці зуміли вчинити гідний опір зустрічним вогнем зі скорострілів, і тим, хто вцілів у нерівному бою, вдалося відійти в хащі.
Командування спецзагону відрапортувало вищому начальству про ліквідацію ще однієї «банди», а тим часом родичі загиблих позвозили тіла полеглих односельчан, яких карателі покинули на розтерзання звірині, у Мочулище й тихо поховали по двоє-троє в ямі на місцевому цвинтарі. Були серед них і кревні баби Єви…
Після війни совєти перейменували Острівці в Червоне. Без сумніву, на честь своєї перемоги. Щоб тамтешній люд знав, чим доведеться платити за непокору. І лише цьогоріч, завдяки декомунізації, селу повернули історичну назву.
Микола ШМИГІН,
Рівненська область
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!