Марія місила тісто на пельмені, уявляючи, як зустріне свого благовірного з роботи. Просила вчора на базар поїхати – не зміг, бо начальство, каже, перед святами геть лихе стало. Думала, прийде сьогодні раніше, а чорта лисого! Ні слуху, ні духу! І трубку на роботі ніхто не бере. Василя вже обмивають, напевне. «Хай-но ти прийдеш додому, я тебе погодую, я тобі наварю! І холодне, і гаряченьке посмакуєш, ледацюго! Бульбу з лушпайками жертимеш!» – крутилося на язиці. Вона так вже те тісто кулаками лупила, ніби м’яла боки своєму Васькові. Хоч на плиті та в духовці все вже варилося, запікалося, булькало і шкварчало. Але сам факт, що чоловік геть умив руки від передсвяткового марафону, зваливши все на її плечі, допікав серце й шкрябав по душі.
«Стоп! Десь же був телефон його напарника», – нервово почала гортати свій записник. Таки є. Микола трубку взяв:
– Як немає? Ми вже давно розбіглися. Випили трохи, але навіть козу не водили сьогодні…
– І куди ж він завіявся?
– Трохи, правда, пивком відполірували, то Васю розібрало… Усе поривався на вокзал іти. Про якісь Гагри молов.
– Значить, набрався, як чіп!
Про Гагри Василь починав говорити, коли був добряче під «мухою». То була його болюча тема і блакитна мрія. Ще з дитинства він марив тим невідомим йому містом, відколи побачив на кольоровій листівці пальми й синє море. Повернувшись з армії, заявив матері: «Їду у Гагри!» Коли оженився, почав Марійку свою намовляти. І вона згодилася. Чого не зробиш заради коханого. Вася в пориві ніжності й відвертості якось зізнався своїй жінці, чого його так тягне у це далеке південне місто. Ту листівочку з морськими краєвидами прислав йому тато, якого він ніколи не бачив. Перші роки батько ще писав листи, зі святами вітав, а потім замовк.
– Раптом його знайду? Може, ще живий… – втішав чи то себе, чи молоду дружину Вася.
Вибралися в далеку дорогу спонтанно, навіть квитків не купували завчасно. Провідниця виписала білети до кінцевої зупинки вже у вагоні. Вранці Маруся прокинулася, глянула у вікно, а там… сніг.
– Васю, а куди це ми приїхали? – прошепотіла, штрикаючи сонного чоловіка під бік. – Ти ж казав – море, сонце…
– Де ми?! – кинувся він до провідниці.
– Кінцева. Станція «Харків». Прокидаємося, пасажири!
– Який Харків?! – заверещав Вася, як різаний.
Ще раз визирнув у вікно, але на вокзальному приміщенні великими буквами було написано: «Харків». Тьху ти! Невже вони сіли не на той потяг? Просто колії переплутали. Напевно, це доля… Вертатися додому Василь відмовився навідріз. Гордість не дозволяла. Почав шукати роботу в місті, куди привіз їх поїзд. Влаштувався на завод, Марію ученицею на макаронну фабрику взяли. У гуртожитку навіть кімнатку дали – жити можна. Та витримали молодята в чужому місті десь пів року. Дружина плакала ледь не щодня, хотіла додому, до мами. А коли завагітніла – Вася таки здався. Де родився, там і згодився.
…Цілу ніч Марія не спала. Чоловік додому так і не прийшов. За тридцять років таке було вперше. Де б не був, скільки б не випив, а до хати завжди якось добирався. Щедрий вечір, уже й стіл накрила, вечеряти треба, а його немає. Думка думку доганяє, тільки дурне і найстрашніше у голову лізе. Мороз сьогодні аж дзвенить. Може, впав де і замерз… Подзвонила дітям, наробила крику. Ні в міліцію, ні в лікарню такий не поступав…
Як дожила до ранку – не знає. І раптом телефонний дзвінок розбудив ранкову тишу.
– Алло! Ви Марія? Приїдьте в лікарню, заберіть свого чоловіка!
– Що із собою взяти? Він жи-и-и-вий? – зуби цокотіли від страху і язик став геть ватний.
– Живіше всіх живих! Приїжджайте!
…Вася справді сидів у приймальному передпокої живісінький, хоч і трохи пом’ятий. Побачивши дружину, кинувся до неї:
– Марусю, ти того… Не хочуть одпускати. Тебе требують.
– Ох і влаштував ваш чоловік нам новорічну нічку! Вертеп ще той! – регоче черговий лікар. – Привезли замерзлого серед ночі, труп трупом. Ні дихання, ні пульсу. Ми його в морг до ранку. Санітарка на зміну прийшла, прибирає, а він її за полу – хап: «Куди кожух мій поділи? Замерз геть. Я на поїзд спішу, у Гагри!» – і встає зі столу. Санітарка в обморок так і гепнулася. А «труп» подався по лікарні бродити. Заберете свого благовірного чи хай полежить у нас? Трохи сопляє, а так все ніби в нормі. У кожухові родився!
На радощах Марія забула всі слова, що мала сказати чоловікові ще вчора. Тільки міцно-преміцно взяла попід руку і як під конвоєм повела додому…
Ніна РОМАНЮК
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!