22 січня 1918 року Центральна Рада своїм четвертим універсалом проголосила незалежність від Росії й закликала українців боротися з більшовиками. Молода Українська народна республіка встигла налагодити дипломатичні зв’язки з 20 країнами.
Повірили, що з Москвою можна домовитися
Та, на жаль, держава, про яку століттями мріяли українці, проіснувала недовго. Українська партійна еліта та інтелігенція так і не зуміли дійти згоди, яким шляхом має йти держава. Одні бачили її майбутнє тільки у складі Росії, інші виступали за повну самостійність і відродження традицій гетьманства. І замість того, щоб об’єднатися та зміцнювати армію на тлі небезпеки, що насувалася з охопленої червоною революцією Москви, керманичі боролися один з одним. 16 січня 1918 року біля залізничної станції Крути неподалік Ніжина жменька київських курсантів і козаків «Вільного козацтва» впродовж п’яти годин тримали бій проти чотиритисячного більшовицького війська, що наступало на Київ. І хоч сили були нерівними, ці хлопці, фактично ще діти, ціною власного життя на кілька днів призупинили просування червоних підрозділів на українську столицю.
Не могли визначитися у своєму ставленні до нової держави і європейці. Німеччина з Австро-Угорщиною підтримали гетьмана Павла Скоропадського й допомогли йому у квітні 1918 року здійснити переворот в Україні, усунувши від влади Центральну Раду на чолі з Михайлом Грушевським. УНР була перейменована на Українську державу. Але через трохи союзники кинули й Скоропадського, вивівши свої війська з Києва. Винниченко разом із Симоном Петлюрою організували повстання проти гетьмана. Через вісім місяців свого існування, а саме у грудні 1918-го, гетьманат від влади був усунутий. Владу взяла у свої руки Директорія, знов повернули назву «УНР».
22 січня 1919 року відбулася знакова у нашій історії подія: внаслідок Акту Злуки Української народної республіки (УНР) і Західно-української народної республіки (ЗУНР) українці правого та лівого берегів Дніпра після багатьох століть неволі нарешті об’єдналися в одній державі. Та одвічний ворог української незалежності Росія не хотів так просто відпускати «хохлів» зі своїх «братніх» обіймів. Почалися закулісні ігри українських політиків з більшовиками. Наші соціал-демократи на чолі з Володимиром Винниченком почали сепаратні переговори з Москвою, запропонувавши в обмін на українізацію визнання радянської влади в Україні. Вони повірили, що з Росією можна домовитися, і це невдовзі коштувало українцям втрати держави.
Ті, що вмерли, але не зрадили…
На початку 1919 року Винниченко змушений був відійти від управління й емігрував. Директорію та військо очолив отаман Петлюра. Знеможена війною молода українська держава шукала надійних союзників, але марно. Делегація УНР у січні 1920-го взяла участь у Паризькій мирній конференції, на якій вирішувалася доля післявоєнної Європи. Але там її офіційно не визнали. Незалежна Україна вже нікому не була потрібна. Велика Британія і Франція бачили Росію «единой и неделимой». Україна опинилася один на один з більшовиками. Єдиним її союзником стала Польща, над якою теж нависла загроза знищення. Між урядами держав у квітні 1920 року був укладений військовий союз. Спільний наступ проти Червоної армії, низка перемог і взяття Києва – усе це вселило надію. Та уже влітку польські й українські війська під натиском Червоної армії почали відступати. Їхні частини були відкинуті аж до Варшави. Там поляки з українцями і зупинили московську червону орду, захистивши від неї Європу. Але УНР від того нічого не отримала.
Вчорашні союзники під тиском Європи у березні 1921 року підписали сепаратний мирний Ризький договір з Росією, яким Україна знову була розчленована між сусідніми державами. Польща, відновивши свою державність, визнала існування УРСР й отримала у володіння Західну Україну. Делегати УНР до цих переговорів допущені не були. Останньою потугою врятувати українську незалежність став другий «Зимовий похід» військ УНР восени 1921 року. Була ще надія очолити масове збройне повстання проти радянської влади. Але й ця спроба завершилася поразкою. Хтось із січових стрільців потрапив у російський полон і був розстріляний, близько 30 тисяч вирвалися з оточення та відійшли на територію Польщі. Побратими поляків по боротьбі з більшовицькою ордою помирали у холоді й голоді у таборах для інтернованих. Багато хто з них пізніше виїхав до Європи, у 30-х роках частина емігрувала за океан. Український цвіт в’янув і гинув на чужині. Мрія про незалежну Україну канула у безвість аж до 1991 року…
Ніна РОМАНЮК
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!