Психотерапевтка Ольга Голубицька в інтерв’ю УНІАН розповіла, чи може бути місце для свята під час війни, чи правильно обмежувати себе у бажаннях, та як вітати військових, щоб їх не травмувати зайвий раз.
Пані Ольго, як "правильно" святкувати Новий рік в умовах війни з психологічної точки зору? Чи потрібно обмежувати себе в чомусь?
Якщо у людини є якась потреба, штучно обмежувати цю потребу не потрібно. Тому, якщо у людини є почуття провини, якщо людина не дозволяє собі святкувати через це відчуття провини (а не через те, що у неї зараз є потреба не святкувати, потреба у спокої), тобто, якщо людина штучно себе обмежує, то варто поговорити з собою. Поставити собі питання: "Що зі мною зараз відбувається? Чому зараз є таке обмеження? Звідки воно взялося, на які ідеї спирається?".
Часто такий стан може означати, що, наприклад, людина постраждала від російської ІПСО. Такі спецоперації ворог якраз спрямовує на те, щоб почуття провини поглинало [українське суспільство], щоб була заборона жити життя, кудись рухатись, розвиватися і так далі.
Тому жодного "правильно" немає. Єдине що: дійсно потрібно думати про інших, потрібно думати про те, що це не може бути щось супер голосне, якісь петарди… На жаль, під час свят люди можуть забувати, що якщо тобі зараз більш-менш нормально, то хтось може відреагувати на гучні звуки, на щось, схоже на вибухи, на російську музику (яка комусь досі здається "ок")… Вміти поставити себе на місце іншого – це те, що може в цій ситуації допомогти.
Можливо, більший акцент зараз варто робити не на Новому році, а на святі Різдва? Адже воно у багатьох асоціюється саме з сімейним, тихим святом?
Ми не знаємо, у кого яка традиція в сім’ї. Якщо комусь як повітря потрібен саме Новий рік, то ми не можемо їм це заборонити. Однак цим людям важливо самим собі відповісти, якою часткою суспільства вони себе відчувають. Проте, штучно відмовлятися від святкування Нового року, а святкувати лише 25 грудня, коли люди, наприклад, психологічно до цього ще не готові – теж приноситиме тільки шкоду.
Допускаю, що є люди, які торік говорили, що не готові святкувати 25 грудня, а в цьому році вони вже морально підготувалися і мають більшу готовність переносити свята, робити інші акценти… Але, ще раз, це відбулося природним шляхом, не через якийсь тиск. Бо тиск завжди призводить до рикошету: замість того, щоб прислухатися до себе, починаються якісь образи, помсти, звинувачення – світу, влади, кого завгодно.
А як створити собі святковий настрій і не соромитися цього? Чи він взагалі потрібен?
Він потрібен. У багатьох людей є в цьому потреба: вони все ще купують смішних гномів, якісь прикраси. Для них це – щось про продовження життя.
Хоча я нещодавно бачила пост однієї волонтерки, яка написала щось на кшталт: "У нас немає свята, нашим дітям не до свята"… Це – теж вибір людини. Якщо людина не відчуває в цьому святі радості, то не потрібно цю радість з себе витискати.
Загалом, святкувати потрібно в міру. Я би говорила, що святкування - це такий собі акт прояву свободи волі і життя. Тобто, важливо розрізняти святкування, як спосіб напитися, об’їстися, лягти і ні на що не реагувати, і святкування, як прояв того, що "я продовжую свою боротьбу у війні", "я не дам забрати мої сімейні традиції, мої сімейні цінності", або "я не дам забрати мою жагу до життя". Це зовсім інший контекст.
На вашу думку, які подарунки зараз будуть доречними та "правильними"? Чи має це бути щось, умовно, зі списку бажань людини? Або це має бути щось прикладне, що, теоретично, може знадобитися нам взимку: павербанки, ліхтарики, зарядні станції, свічки?
Дарувати подарунки, виходячи з того, що "ти хочеш светр, але я думаю, тобі потрібен павербанк", - це не окей. Якщо людина не говорила про щось таке конкретне, жодним чином на потребу в цьому не натякала, то це не подарунок. Бо такий "подарунок" – це як в "бородатому жарті", коли чоловік подарував жінці сковорідку, щоб вона краще готувала.
Подарунок – це те, що людина дійсно хоче, на що вона дійсно чекає. І це не обов’язково має бути щось дороге. Подарунок - це не про гроші взагалі: це може бути щось маленьке, незначне, але дуже таке "в саме серце". Можливо, варто зробити акцент на подарунки із сенсом: на щось, що підтримує, щось, що збагачує.
Наприклад, зараз дуже багато різних проукраїнських (з символами України) футболок, светрів, браслетів. У людей є потреба в цій українській символіці, в демонстрації чогось такого. Багато хто ходить з різними значками, з Гербом, стрічками... І це те, що може об’єднувати й підтримувати, надавати сенсів. Але, знову ж таки, це не має бути штучно: "Я думаю, що тобі потрібні патріотичні значки, а не те, що ти хочеш".
А що ви скажете про ялинки? Чи ставити їх взагалі? Або, коли краще: можливо, якомога раніше, щоб і собі, і, особливо, дітям зробити певну пролонгацію свята?
Для дітей дійсно всі ці процеси зараз важливі. Інколи батьки забирають у дітей цю радість. Кажуть: "Немає, чого радіти". Проте у дітей дуже гнучка психіка. Вони навіть на початку вторгнення гралися, бігали, стрибали у підвалах. Бо це - найприродніше, найкраще, що може бути: вони відіграють свій біль, проживають його, і таким чином зростають.
Для багатьох людей ялинка – це символ якихось новорічних чудес, настрою. Забирати цей символ ні в якому разі не можна. Але, якщо немає змоги купити ялинку, можна, наприклад, запропонувати дітям зібрати якісь гілочки, або поставити штучну, яка вже є, або взагалі зробити з паперу чи з гірлянди. Існує дуже багато варіантів, як це зробити з того, що є під рукою, і щоб це було святково. Ніхто ж не зобов’язує купувати ялинку, ще й обов’язково велику та дорогу. Точно варто іти за потребами – знов і знов.
Як правильно вітати своїх близьких, які зараз перебувають на фронті? Як найкраще можна підтримати їх, враховуючи, що на свята відчуття віддаленості від рідних посилюється?
Для них важлива стійкість в родині, розуміння, що в сім’ї є, на кого спертися. А тому важливо демонструвати, що "ми тут є, ми поряд, ми на тебе чекаємо, ти завжди з нами… ось, наприклад, твоє фото на ялинці, а ось ми зробили колаж з тобою… ось для тебе чобіток, у ньому подарунок, і ми знаємо, що ти його забереш". Треба робити і казати щось, що дасть змогу військовому або військовій знати: на них чекають, для них щось роблять. Рідні й близькі ніби живуть життя для них, адже військові виборюють це життя.
Це велика ілюзія, що військові не хочуть радіти, що їм усе одно. Це неправда. Їх дуже часто ранить, коли вони телефонують додому, а звідти їм лише жаліються, або кажуть, що ніяк не живуть, не радіють, страждають, бо страждають військові. Це викликає велике обурення: "То навіщо ми тоді боремося?! Щоб ви там страждали?!". Тобто, це продовження теми болю і відчуття провини. І мотивація боронити спадає: бо треба рятувати себе, країну, а ще свою сім’ю, яка чомусь не функціонує і не є твоєю опорою…
Тому меседжі "ми поряд", якісь саморобні речі, фото, малюнки дітей, це про те, що "ти – з нами". Це дуже потрібно для того, щоб людина весь час відчувала цей природний зв’язок, і знала: що б не трапилося, у неї є тил.
Таня Поляковська
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!