Сергій Сорокопуд з Ягідного на Чернігівщині у свої 14 пережив жах, поранення, розлуку з батьками. Коли стояв у черзі по їжу, хлопця відкинуло вибуховою хвилею. Спочатку його вивезли у ворожу санчастину, а потім у Білорусь.
Хлопець багато вистраждав, як і його рідне село, що стало відомим жахливою окупацією ворогів. Орки зігнали у тісний задушливий підвал школи 347 жителів і тримали там цілий місяць! Не жаліли ні немовлят, ні дев’яностолітніх стареньких. Одні вмирали, інші божеволіли. Над Сергієвою мамою, у якої від задухи плуталася свідомість, вороги змилувалися – відпустили додому. А її чоловік, двоє синів і дочка з онуком лишилися там. Світлана Сорокопуд не знала, що із сім’єю. І коли усі, крім Сергія, повернулися, запитала, де син. Та й вони не знали, куди він зник. За кілька хвилин до поранення хлопець з батьком розминувся на східцях. А подзвонити не могли, бо російські солдати забрали телефони.
– Де шукати, що робити – ніякої звістки, – тремтячим голосом розповідає журналістам мама. – Тільки через півтора місяця ми дізналися, де він. В Інтернеті написала білоруська медсестра, що Сергій лежить у дитячій обласній лікарні у Гомелі. Зв’язатися з ним вдалося тільки через Польщу. Там живе наше односельчанка, а її родичка – у Гомелі. Вона пішла в лікарню і дала свій телефон Сергію. Якби його забрали в Росію, невідомо, як швидко ми б його знайшли і чи взагалі знайшли...
Не знали рідні, що Сергій мав важке поранення у праву лопатку, зламані два ребра, забої внутрішніх органів. Окупанти відвезли його у свій табір на Ріпкінщині, а потім на вертольоті, який забрав з поля поранених, у білоруське місто Гомель. Хлопець чув, як одна білоруска кричала, що то Україна обстрілює своїх людей. Також потай розповідали, що у камеру кинули 15-річного хлопця, який знімав пересування російської техніки. Сергієві пощастило, що потрапив до лікаря-українця.
– Мене двічі прооперували, почистили рану від дрібних осколків і пересадили з ноги шкіру на лопатку, – згадує хлопець. – Я так чекав, коли мене заберуть батьки.
– А я не могла поїхати через здоров’я, батько теж, бо військовозобов’язаний, – пояснює Світлана Сорокопуд. – А білоруси хотіли віддати Сергія тільки нам. Та якось погодилися, що забере наша доросла дочка Аліна. А вона раптом захворіла вітрянкою! Ми так молилися, щоб швидше одужала…
І ось нарешті вона поїхала. Дорога була неймовірно довгою і вкрай виснажливою. Бо Аліні довелося їхати у Польщу, а звідти на білорусь. Назад верталися із Сергієм з Гомеля потягом на Брест, а звідти машиною до кордону на Волинь. Тут їх довго тримали білоруські прикордонники. Не вірили, що лікар дав виписку українською мовою зі словами «Слава Україні!» Є ще одна – тільки вже російською, з підписом завідувача відділення та лікуючого лікаря.
– Сергію треба реабілітація, тільки ніхто не пропонує, – зітхає мама. – Журналісти приїжджають, знімають. Навіть з Японії були.
Та усе, що довелося пережити за два страшні місяці, поки не бачили сина – це нічого. Головне, що нарешті знову обняли свою дитину. Радість, сльози, біль…
Юлія ШЕВЧУК
Фото з відкритих джерел
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!