Ще й квартирантів у ньому тримає
На Тернопільщині є унікальний замок – Микулинецький. Його мури пам’ятали ще набіги турків і татар. За Польщі тут жило імените панство. А нині у цих історичних стінах мешкає проста жіночка. Вона отримала фортецю у спадок від.. графської покоївки! А тій так щедро поляки заплатили за добру службу.
Пані довіряла гроші служниці
У XVI столітті замок у Микулинцях польські власники перебудували під могутню кам’яну фортецю. Відтоді стали давати татарам гідну відсіч. До кінця XVII століття Микулинецький замок був одним з найголовніших фортів Речі Посполитої на її південно-східному порубіжжі! Фортеця була у власності й найбагатшого магнатського польського роду Потоцьких. У стінах, що все це пережили, й мешкає нині Стефанія Болой.
Бабусю Стефу важко застати вдома, бо попри поважний вік – жінці вже восьмий десяток – дуже активна і постійно перебуває в русі. Аби ніхто чужий не внадився у її історичне обійстя, тримає породистих псів. Вона й розповідає про те, як замок опинився у її володінні. Останньою іменитою володаркою Микулинців стала графиня Юзефа Рей. Тоді вже замковий комплекс був перебудований у житлове приміщення на кілька «квартир». Замість вузьких бійниць у стінах були зроблені великі вікна… От в одній з тих кімнат і мешкала мати пані Стефи Анна – улюблена покоївка графині.
– Мама Анна за молодих своїх літ служила в грабіни (графиня – авт.), – згадує жінка. – Мала лиш три класи освіти. А справлялася і з дітьми, і з рахунками Юзефи. Все їй купляла – і на Миколая, і на інші свята. Грабіна їй довіряла гроші. А всі інші слуги були неграмотні.
Графиня – кума покоївки
Відомо, що графиня взяла до себе на виховання Анну малою. Дівчинка-українка була сиротою, тож графиня частково їй замінила матір. Хоч Юзефа мала й своїх дітей.
Анна виросла, прийшов час видавати її заміж. Та серце графині не готове було відпустити дівчину від себе. От і запропонувала їй з чоловіком жити разом у маєтку, допоки не збудують власну хату. Щедра пані виділила їм гарне місце в Микулинцях, розпорядилася завезти туди лісу й каменю. Тим часом у фортеці народилися дві доньки Анни. І старшу охрестила сама Юзефа Рей! Дівчинку назвали на її честь – Юзефою.
А далі розпочалася Друга світова війна. Стара графиня до неї не дожила. Також від важкої хвороби померла і її донька. Один із синів пішов на фронт і там загинув. А інший виїхав в Англію…
– Тоді польських панів стали висилали у Сибір, – згадує Стефанія Болой. – Ще мій тато возив їх до поїзда. Попали вони у Челябінськ і звідти до нас писали. Аж потім вони опинилися в Англії.
Забрали совєти на фронт і чоловіка Анни. Звідти він так і не повернувся. А сусіди розтягнули всі будівельні матеріали, що настаралася графиня. Тож збудувати власний дім Анна не змогла.
Цінні фото віддала полячкам
Коли Микулинці захопили німці, то завели під стіни фортеці свої танки. Самі ж розмістилися у замкових квартирах. Коли ж їх «вибили» радянські війська, у старовинному приміщенні організували ветлікарню для коней. Пізніше залишки муру та веж влада внесла у реєстр пам’яток архітектури. При цьому поселенців – Анну з дітьми – звідти не виганяла.
– Рускі через суд наприкінці сорокових років за нами закріпили право власності на замок, – розповідає пані Стефа. – А як була якась річниця перемоги, то нам давали квартири. Сестра моя вже окремо жила. А мама тоді сказала, що не піде звідси ніде. То і я лишилася.
Бабця Стефа не так давно овдовіла, з чоловіком дітей не мали. Тому й тішиться, що біля неї є далека, та все ж родина, хоч і називає їх «квартирантами». Грошей з них не бере. Тішиться, що не сама у хаті. Молодь допомагає жінці по господарству. Газу в замку немає, тож доводиться палити гілляками та дровами. Для старенької це – важкий труд.
– До нас не раз делегації всякі приїжджають, – з гордістю додає жінка. – От не так давно, років п’ять-шість назад, була внучка чи правнучка тої старої пані Юзефи з Англії. Я її водила по маєтках, все показувала.
– На замок не претендувала англійська пані? – запитую.
– Ні. Ми дуже гарно побалакали, й вона поїхала, – каже.
– А що від графині вам залишилося? – цікавлюся.
– Ой, вже нема нічого, – відповідає. – Від пані було багато посуду. Але все ся вибило. Щось з Тернополя у музей купили, мама продала. Фотографій – і них не маю.
Й ділиться, як одного разу приїхали польські туристки і попросили фотокартки, аби дала їм із собою. Обіцяли перезняти і швиденько відправити назад поштою. Досі чекає…
– Так мені за це в душі цебенить, – мало не плаче.
Являються привиди
Звісно, запитую, чи водяться в замку привиди. Бабця Стефа усміхається. Не вірить у легенду, що зазвичай розповідають туристам про доньку коваля. Мовляв, дівчина народила позашлюбну дитину, і батько так їй дорікав, що через ганьбу померла й тепер являється у вигляді примари. Проте бабця розповідає свою «страшилку»:
– Колись тут був підвісний міст – піднімався і опускався. Одного вечора я там неподалік стояла. Дивлюся, з ями, де колись німці постріляли рускіх солдат й закопали, виходить такий вал білий і котиться до мене. Якраз з хати вийшла мама. Я їй то показала. Ми швиденько зайшли всередину і стали молитися за тих рускіх. І та «біда» пропала.
Пізніше, розповідає Стефанія Болой, загиблих перепоховали. Але й сьогодні жінка молиться за їхні душі.
Наталія КРАВЧУК, Тернопільська область
Фото автора
ПЕРЕДРУК ЗАБОРОНЕНО!
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!