Агресивна російська пропаганда багато літ розповідає своїм слухачам про жителів Західної України, котрі нібито нищили росіян. Історія жителя села Завітне Ківерцівської громади Луцького району Віктора Лаврова спростовує цю фальшивку.
Чоловік уже багато літ дбайливо зберігає батьківський архів та доглядає родинний будинок. До виходу на пенсію він жив у селі Прилісне Камінь-Каширського району і працював на місцевому торфобрикетному заводі. Захоплення краєзнавством йому передалося від батька, військового фельдшера Федора Лаврова.
– Ось довідка, яку видали моєму батькові Федору Олексійовичу Лаврову про те, що з 1936-го до 1939 року він навчався у Ленінабадській середній медичній школі у Таджикистані й отримав професію та спеціальність фельдшера, – господар показує пожовтілий від часу аркуш паперу з печатками, який зберігається разом з газетними вирізками про історію німецької колонії Вікентіївка, яку у 1964 році перейменували у село Завітне. Усі будівлі на нашій вулиці добротні, споруджені ще першими колоністами-німцями у ХІХ столітті.
Під час Другої світової війни Федір Лавров пораненим потрапив у німецький полон. Дивом вижив у неволі. Коли трохи набрався сил, втік з фашистського концтабору у польському місті Біла Підляська. Разом з однополчанином дісталися аж до Поворська у Ковельському районі. Згодом їхні шляхи розійшлися. Федір Лавров опинився у селі Човниця тодішнього Ківерцівського району, де його кілька місяців переховувала родина Петра Кравчука. Далі чоловіка прихистила сім’я Семена Касьянюка із сусідньої німецької колонії Вікентіївка. Концтабірний втікач-росіянин дочекався приходу радянських військ у 1944-му. Був одразу мобілізований до червоної армії і служив фельдшером медсанбату. Мужній медик виніс з поля бою і врятував понад 50 поранених бійців, отримавши за це заслужену нагороду – орден Червоної Зірки. У госпіталі в Сарнах познайомився із санітаркою родом з Орловської області Дорою, яка стала його дружиною.
– Після закінчення війни мої батьки спочатку повернулися на татову батьківщину – у Білгородську область Росії. Але там з родини нікого не залишилося. Тоді батько запропонував мамі поїхати на Волинь, у село Вікентіївка, де його від загибелі врятували добрі люди, – продовжує пан Віктор. – Хоча часи були тривожні, але вони не боялися їхати у бандерівський край. Так росіяни Лаврови стали волинянами. Федір усе життя був вдячний цим щирим людям за порятунок. До мого батька і вдень, і вночі зверталися місцеві жителі за консультацією і порадою. Нікому не відмовляв, завжди відгукувався на людську біду.
Крім цього, Федір Лавров, який прожив 82 роки, захоплювався краєзнавством і збирав публікації про історію села. Є у сімейному архіві ківерцівська районка «Ленінський шлях» за 1948 рік. Її тираж тоді був 1500 примірників. Ціла сторінка присвячена життю Вікентіївки.
– Зараз це навіть дивно, але у нашому селі виходила своя місцева газета «Прапор соціалізму», – господар показує номер за 22 вересня 1950 року. – У селі тоді жило більше тисячі людей, працювала машинно-тракторна станція, молочарня, сільпо і колгосп. А тепер тільки на нашій вулиці стоять пусткою десятки добротних хат. Село могло би прихистити біженців з окупованих територій, але поки щось нікого немає. Нові мешканці повернули б життя у вимираюче село.
Кость ГАРБАРЧУК
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!