Ця історія тягнеться ще з осені минулого року. Тоді «Вісник+К» розповідав про аргентинців, які приїхали на Волинь шукати свою родину. Уго Андрійович Приступа хоч і з акцентом, але так-сяк говорив українською, проте даних про сімейні зв’язки мав небагато: село Садів, неточні прізвища... Не вірилося й самим, що хтось відгукнеться. Яким же було здивування, коли одразу двоє наших читачів, не знайомих між собою, повідомили: «Уго, здається, наш родич». А потім ще дякували, бо виявилися одні одним ріднею, про яку раніше навіть і не здогадувалися.
У знак пошани – кам’яний хрест
Василь Панас із села Завітне Ківерцівського району і за освітою історик, і за покликанням. Усе життя досліджує родинне древо, історію своєї сім’ї. Газету нашу передплачує, тож коли побачив матеріал про аргентинців, став приглядатися. Риси обличчя Уго Приступи нагадували йому його бабусю, збігалося село Садів і одне з названих прізвищ – Захарчук. Коли ж пригадав деякі розповіді своєї баби Олі – враз усе стало на свої місця.
– Баба Оля, поки жива була, багато всього розказувала, а я любив послухати і записати, – розповів Василь. – Так-от, вона згадувала колись, що у її діда було восьмеро дітей. І найстарший з братів, вже сімейний і з дітьми ще до війни виїхав в Аргентину. Я коли став досліджувати свій рід, не раз пробував шукати відомості про цю родину, але так нічого і не дізнався. І тут «Вісник» мені дає таку можливість. Я зателефонував вам, потім зв’язався з Уго – так і є! Його бабуня Явдоха, від якої він навчився української мови, була двоюрідною сестрою моєї бабуні Олі. Але найбільше я дякую вашій газеті за те, що познайомила мене з Ніною Остапівною Олейніковою. Це, як виявилося, моя родичка, про яку я зовсім нічого не знав. Вона сама і її сім’я – дуже хороші люди! Ми спочатку спілкувалися телефоном, потім я приїхав до них у Садів, і тепер ми постійно на зв’язку. Вони теж цікавляться своїм корінням і відкрили не тільки для Уго, а й для мене багато сімейних таємниць. З великою цікавістю я дізнався, що одному з наших предків, Зіновію Захарчуку, у Садові на знак пошани люди поставили кам’яний хрест. Він був старостою села і прожив достойне життя. Помер у 1871 році. Відтоді на кладовищі й стоїть цей могутній знак.
На колінах повзла до старої груші
Ніна Олейнікова (в дівоцтві Захарчук) із Садова Луцького району все життя пропрацювала вчителем української мови, тепер на пенсії. Дуже шкодує, що не знала про приїзд родича-аргентинця на Волинь. А прочитавши публікацію, одразу зателефонувала в редакцію.
– Уго згадує, що його тітка кілька разів приїздила сюди, – розказала Ніна Остапівна. – Це була Вєра, моя двоюрідна сестра, і вона двічі гостювала у мене. Перший раз приїхала на початку 1980-х років. Вона все пам’ятала, адже на момент виїзду їй було десь 12 років. Боже мій, як вона тоді плакала, коли йшла рідними вуличками. Її багатодітна сім’я жила на хуторі, мали дім і величезний садок. Вєрі вже було під 70, коли вона знову туди ступила. Її дочекалася лише одна стара похилена груша… Вєра повзла до неї на колінах… А які страшні речі вона розказувала про дорогу і облаштування в тих чужих краях. У мене волосся дибки ставало, коли я слухала її сповідь. Їх, дітей, було 12. У морі «бовталися» десь півтора місяці. Хворіли, пухли з голоду, вмирали. Тож на сушу їх зійшло з того корабля лише шестеро. Спочатку потрапили в Бразилію, де валили ліс. Мовляв, яку ділянку розчистять, та земля і буде їхня. Через якийсь час люди зрозуміли, що згинуть у тих лісах, тож стали перебиратися в Аргентину. Тяжко працювали, а ще тяжче звикали до чужини. Востаннє Вєра приїхала у кінці 1980-х вже у поважному віці. Ми якийсь час переписувалися, а потім раптово контакти з нею обірвалися. Вочевидь, померла…
Мирослава КОСЬМІНА
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!