Майже 70 років тому Володимира Саламанчука із селища Локачі спіткало страшне горе. Воно розділило його життя на до і після.
Тоді, далекого 1954-го, малий Володя лишився на білому світі сам-самісінький. Бо спочатку у концтаборі зник його тато.
А потім, не проживши й 40 літ, померла мама. В останні миті свого життя жінка думала не про себе, про сина. І, щоб дитя не лишилося саме, попросила, аби хлопчика забрав до себе її рідний брат…
Цю щемливу історію неможливо читати без сліз. Стільки болю в ній. Стільки туги. І стільки любові. Тож слово вам, пане Володимире…, - пише Твій портал.
Щоб зізналася, що шпигунка, совєти поламали дверима пальці
«Над моїм ліжком висить портрет матері. Було тоді їй трохи більше від 20 років. Туго заплетена і викладена через плече коса, вишита дрібненьким хрестиком біла полотняна сорочка, на шиї – намисто... Фото зроблене майже 100 років тому. Наше село Ульвівок було розташоване на лівому березі Західного Бугу, у Грубешівському повіті Люблінського воєводства (нині це територія Польщі).
Від смерті неньки минуло 69 років. Але дотепер щоразу, коли мені важко, я йду до матері за порадою. Дивлюся на її портрет – і бачу, ніби уста її щось шепочуть. Так, на самоті, ми можемо вести довгу розмову.
Мов гострі ножі, крають мене, мамо, спогади про твоє сповнене смутку, горя і страждань життя. Ти розповідала мені про перші дні німецької окупації в 1939 році, коли по Бузі був встановлений кордон із Волинню і туди прийшли перші совєти. Твоя старша сестра, Зоська, вже була замужем, жила із сім’єю на хуторі Новини Іваничівського району Волині. Ти дуже скучала за сестрою і до війни часто ходила до неї. Але ж тепер кордон! І ти все ж таки наважилася піти в Новини. Тебе затримали радянські прикордонники, вирішили, що шпигунка. Відвезли до Володимира-Волинського (нині міста Володимира), допитували, руки притискали дверима, поламали пальці, вимагали, щоб зізналася. Проста сільська дівчина не розуміла, що від неї хочуть. Тільки плакала і повторювала: «Відпустіть до сестри в Новини…»
Сама з малим дитям прийшла з Німеччини додому
…Ти мені, мамо, ніколи не розповідала про роки, проведені на невільницькій роботі в Німеччині, куди тебе з моїм батьком забрали відразу після окупації. Певно, ти думала: малий я ще, дитина, і рано мені про це знати. Для мене лишився таємницею той період у твоєму житті. Лише декілька років тому твоя сестра Зоська перед смертю розказала всю правду. Ви тоді з батьком працювали в одному селі в бауерів. Скоро ти завагітніла і народила мене. Ви просилися, аби вас відпустили додому. Та вам навідріз відмовили. Тоді ви з батьком вирішили тікати. Та не пощастило добратися у своє село: вас спіймали. Тебе зі мною відпустили, а батька забрали в концтабір. Там його сліди й загубилися…
…Ще йшли запеклі бої в Європі, а комуністичні уряди СРСР і Польщі вже організували зловіщу операцію «Вісла», щоб примусово переселити етнічних українців із південно-східних земель Польщі до Союзу. Ви мусили лишити все: хату, хлів, реманент, землю. Із такими-сякими пожитками мали дістатися до залізничної станції Сокаль, що на Львівщині.
На возі їхали ми, мамо, з тобою, баба Текля, твій рідний брат Михайло, його дружина Марія і двоє їхніх дітей – Стефа і Таня. Ще вмістили на віз два куфри (скрині) та в’язку сіна коням.
На станції почали вантажитися у товарні вагони. Стояв гамір, плакали жінки й діти. Спершу в одну половину вагонів закочували вози, заводили коней. А в другій половині для людей була постелена солома на підлозі і вирубана дірка (для нужди).
Їхали ми день. Потім настала ніч. Поїзд стояв на якихось станціях, але дверей нікому не відчиняли. Люди стукали, просили набрати води. Втім ніхто не відповідав. Зупинився поїзд на станції Козова Тернопільської області. Нашій родині було для поселення призначене одне із сіл Козівського району.
Гірке життя на чужині
Я пригадую, мамо, як нас поселили в хаті якогось багатого дядька. Спали ми в коморі на ліжку господарів. Поруч ти поставила свого куфра. Працювала по господарству: доїла корів, викидала гній із хлівів, полола на городі. За це нам давали їсти. Щоб мати радянські гроші, ти продала сусідам домотканий килим, привезений з Ульвівки . Так минуло, може, з місяць. А одного дня ти відкрила куфра і не знайшла тих грошей. Запідозрила в крадіжці господаря, бо ночами в його хаті п’яна компанія грала в карти на гроші. Плачучи, сказала про це господарю. Він, насупившись, відповів: «Я не вкрав, а позичив. Скоро віддам». Крадій повернув гроші, але сказав забиратися з хати.
Не зладилося на новому місці й життя дядька Михайла. Тому ви вирішили покинути те село, їхати деінде. Влада цьому вже не перечила. І так через тиждень ми опинилися в селі Бишові Радехівського району Львівщини.
…Згадую, мамо, лагідний осінній день третього року по війні. Далебі, це був незвичний день, ти вела мене в перший клас. Навчальний рік промайнув швидко. Я бачив, як ти хотіла допомогти мені навчитися читати і писати, але це давалось тобі важко, бо була малограмотна. І все ж перший клас я закінчив на відмінно. Пам’ятаю, як усіх учнів зібрали на майдані перед школою. Прийшли батьки. Директор вручив відмінникам подарунки – по п’ять зошитів. Яка ж велика радість за мене була в тебе! Я бачив на твоїх очах непрохані сльози.
А весною в селі організували колгосп. І ти написала заяву, бо була безвихідь. Тоді ще це знала, що в колгоспі не скоро будуть якісь заробітки. Усі весну й літо ти працювала в полі: полола кок-сагиз, жала серпом і в’язала в снопи жито та пшеницю. В селі відкрили магазин, завезли перші товари: сіль, сірники, керосин, тюльку. Оце й усе…
Містичний сон після похорону
Я згадую, мамо, той день, як ти лежала в труні. Я стояв поруч і плакав. Аж тремтів, бо вже виплакав усі сльози. Люди, які були з тобою в одній лікарняній палаті, переповідали твої останні слова: «Нехай Володю забере Міхал. А там…» і затихла. Так і сталося, мамо. Твій рідний брат Михайло забрав мене прямо з цвинтаря. 30 км від Радехова ми йшли пішки в село, де він жив.
У перші місяці після похорону мені, мамо, часто снився дивний сон: ніби я ходжу вулицями Радехова і питаю перехожих, чи не бачили тебе. Одного, другого, третього… Старий сивий чоловік сказав мені, що бачив, як ти зайшла в будинок № 2 на вулиці Кисельова. Уві сні я знайшов ту вулицю, той будинок і постукав у двері. Їх відчинила молода жінка, дуже схожа на тебе. Вона мені щось говорила, але я не міг розібрати слів. При цьому вона загадково усміхалася.
Через три десятки літ, будучи в черговий раз у Радехові на твоїй могилі, я таки пішов на ту вулицю, яку бачив у сні. Вона дійсно мала назву Кисельова. Був, звичайно, й будинок під номером два. Але постукати в ті двері я так і не наважився. Просто пішов звідти…
У Радехові, на старому цвинтарі, є поховання українських січових стрільців, вояків УПА. На тому ж цвинтарі могила моєї мами. У важких муках померла вона у Радехівській районній лікарні. Голод, холод, хвороби, мозолева праця звели її в могилу у неповні сорок літ. А на надгробку напис: «Тут спочиває Ксенія Саламанчук (1914 – 1954 рр.) Останній дар від сина».
Історію записала Поліна Костюк
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!