Поблизу села Руда на Любомльщині зупинилися біля чоловіка, який випасав стадо кіз у місцевому лісі. Тварини слухняно переходили дорогу за господарем і вервечкою йшли за ним узбіччям. В’ячеслав Юрійович (прізвище вказувати не хоче – авт.) розповів, що колись був корінним міським жителем, адже сам родом із Рубіжного Луганської області. На Волині був по роботі і вирішив залишитися, бо дуже сподобався цей край.
В’ячеслав гарно розмовляє українською. І якщо якесь російське слівце проскочить, одразу виправляється. Розповідає, що до початку Євро-2012 працював у дорожній організації, робили трасу на Ягодин. Потім тендери зменшилися, але Волинь йому так сподобалася, що вирішив тут лишитися. І нагода слушна випала. Почули, що в селі Руда молоді люди збираються виїжджати та продають хату.
– Ми з дружиною вирішили її купити. Ще в придачу господарі козу запропонували. Вона була така худа, видно, ніхто за нею толком не доглядав, – розповідає В’ячеслав. – А я козяче молоко люблю. Ще колись, як робив на Луганщині, колега завжди на обід брав бутилочку молока, яке бабушка доїла. Він уже на нього дивитися не хотів, а все мені віддавав, щоб вона не обіжалася. Купили ми ту нещасну козу за двісті гривень. Так і почали господарювати. Хоч багато помилок робили, але зараз я любого можу проконсультувати, як доглядати за кізочками.
Чоловік наголошує, що не варто тримати цих тварин на припоні, бо коза має вільно гуляти і їсти, що їй потрібно: чи гілочки, чи сухі бур’яни. Навіть взимку, якщо нема багато снігу, він випасає своє стадо, щоб знаходили потрібну травичку чи корінець. Про цілющість козиного молока теж багато написано, і 62-річний В’ячеслав Юрійович це підтверджує.
– Вже не пам’ятаю, коли мав якусь застуду чи грип, – зізнається. – Люди, які хочуть розводити кіз, мають бути готовими дбати про них, як про дітей. За це вони віддячують вірністю, слухняністю. Бачите, я стою і вони теж. Тільки рушу йти – дріботять слідом. Розуміють все. Голова мого стада – кізка Уня. Вона для всіх поводир.
Колишній міський житель у цьому невеличкому поліському селі знайшов спокій. А у його рідному Рубіжному нині руїни, вороги понищили все. Місто й досі під окупацією. Тому неохоче говорить про війну.
– Я вільна людина, отримую пенсію. Можу собі дозволити займатися розведенням кіз. Це мої друзі, вони, як котики і собачки: все розуміють. Часом деякі люди бувають гірші за козлів. Таке життя…
Руслана СУЛІК
Фото автора
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!