До Голобської дільничної лікарні ветеринарної медицини, що на Ковельщині, ми під’їхали ще до початку робочого дня. Тож двері були ще замкнені, але люди нам підказали, що ветлікарка Марія Криса мешкає з іншого боку цієї будівлі. «Виходить, що працівниця живе на роботі?» – пожартували. «Ага, вона тут днює і ночує», – засміялася жіночка, у якої запитували дорогу.
Любить читати «Вісник+К»
Марія Олексіївна не мала багато часу на розмову, бо під стіною вже чекав велосипед – мала їхати на виклик. Але коли почула, що з «Вісника» до неї завітали, усміхнулася:
– Я вашу газету виписую вже більше як п’ять літ. Давайте бігом дам інтерв’ю.
Виявляється, ще в дитинстві вона вирішила, що буде ветлікарем. Дуже любила тварин, шкодувала всіх котів-собак – і сусідських, і приблудних. Доглядала за кроликами, курчатами-каченятами. Тож навіть мови не було про іншу професію, і вона вступила у Львівський зооветеринарний інститут.
Після його закінчення у 1976 році прийшла на роботу в Голоби. У її трудовій книжці один-єдиний запис. Роботи тоді вистачало, колись обслуговувала тринадцять тисяч голів рогатої худоби, бо ж колгоспи були навколо. Перед вигоном на пасовище навесні треба взяти у них кров на лейкоз, перевірити, чи не хворі на туберкульоз. Не раз серед ночі зривалася і мчала на виклик, бо корова отелитися не може. Навчала жінок, як доглядати свиноматок та поросят, коли прихворіють. Часто порадою допомагав чоловік, який теж був ветлікарем. Практика допомагала удосконалити навички – і тепер з усіх усюд до Марії Олексіївни дзвонять за консультацією. 47 років вона займається улюбленою справою.
Чіта – робочий транспорт ветлікарні
Нині в обслуговуванні ветлікарки 19 населених пунктів. Борщівка, Солотвин – найбільш віддалені: щоб туди добратися, треба коника у підводу запрягати. Такий транспорт виручає у далекій дорозі. До речі, кобилка Чіта рахується на роботі у дільничній лікарні як транспорт. Колись її доглядав конюх, а нині опікується Микола Климовець: виводить на пасовище та перепинає на кращу травичку. Він найперший помічник Марії Криси. Обоє на роботу сюди прийшли, обоє трудяться разом уже багато літ.
– І хоч мала чимало синців, бо то корова буцне, то кінь вдарить, але я люблю свою роботу, – зізнається ветлікарка. – І вже б хотіла все покинути, бо ж на пенсії, а люди дзвонять і просять: «Прийдіть, поможіть». Не можу відмовити, бо завжди шкодую хвору тваринку. А як на другий день приходжу і бачу, що моє лікування помогло, то аж серце радіє.
– А було, що вас викликали полікувати якихось незвичайних тварин? Може, мавпу чи страуса?
– Ні, – сміється. – У нас люди прості, тримають звичну для села живність. За роки роботи сотні корів, коней, телят, поросят спасла. І дуже тішуся, коли незнайомі бачать мене на вулиці та дякують. Я вже й забула, кому помогла, а люди все пам’ятають.
Доброту та співчуття до тварин перейняли від батьків і їхні четверо дітей. Вони всі здобули ветеринарну освіту та працюють за фахом. На жаль, відійшли у Вічність чоловік Орест Степанович та син Володимир. Часто діти питають поради в мами, адже її досвід – неоціненний. Марія Олексіївна – заслужена працівниця ветеринарної медицини на Волині. Це людина, яка відкладає власні справи та поспішає на допомогу іншим. У свої 69 років Марія Олексіївна жвава та енергійна, бо постійно в русі, завжди зайнята. Часто доводилося в дощ чи в заметіль, у свята чи неділю добиратися до хворих тварин, але ніколи не нарікала на труднощі, бо робота – це її життя.
Руслана СУЛІК
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!