Настав саме той момент у моєму житті, коли з’явилася потреба зупинитися й озирнутися назад. Ніби стою на високій горі, на вершині, а там внизу, під ногами – дні минулі, і тільки пам’ять береться до роботи. І від щемливих спогадів про дитинство і молодість стає тепло на душі в холодний осінній вечір мого 60-літнього ювілею.
Прощання з коровою
Добре пам’ятаю, як її виводили з двору. Я ридав, бо почув розмову дорослих, що з нашої корови, якій приносив травичку, виганяв в череду та зустрічав з паші, зроблять ковбасу. Мене мучило вічне дитяче запитання: чому світ такий несправедливий? Плакала корова, яка, напевно, відчувала, куди її женуть, а мама чомусь не виходила з літньої кухні. Я ще з надією в голосі запитував: «А не можна її забрати з собою?» «А де ж ти її, синочку, будеш пасти, хіба на асфальті...»
У 1971 році мої батьки продали новозбудовану хату у маленькому селі Трилісці тодішнього Рожищенського району, що знаходиться на трасі Луцьк-Ковель, і переїхали у районний центр Ківерці. Так я став «городським» жителем. Мене заманювали калачем, точніше – морозивом, оскільки навідріз відмовлявся їхати в чуже й страшне, як тоді здавалося, місто. Пообіцяли щодня мінімум одну порцію, щотижня – дитячі атракціони. Окрім цього, справжні ковзани з черевиками «канади» та велосипед «орльонок». З наближенням моменту переїзду зростав список бажань. Лише коли вантажівка з речами рушила, сидячи в кабіні, я відчув невимовну, майже смертельну тугу за селом, за друзями, а особливо – за коровою. Мені здається, це була найбільша травма мого дитинства.
Малий фантазер
Скільки себе усвідомлюю, завжди був невгамовним фантазером. Тому, приїжджаючи в Трилісці, своїм маленьким сільським друзям розповідав неймовірні байки про «городське» життя, якого направду не було, а лише в моїх химерних оповідках. Про цирк, з якого втекла мавпочка й жила у нас вдома, про катання на зебрі в зоопарку, про мої регулярні купання у відкритому басейні з гарячою водою та запеклі хокейні баталії на справжньому льодовому стадіоні, про стрибки з парашутом зі 100-метрової вежі. Оскільки я брехав натхненно та вигадливо, щоразу додаючи нові подробиці, хлопчаки спочатку мені вірили. Коли ж ми підросли, то обман розкрили, але міф про ідеальне місто вже було створено моєю фантазією. (Значно пізніше, навчаючись в університеті, на лекціях із філософії дізнався, що таку вигадку науковці називають утопією). Але, крім своїх побрехеньок, своїм сільським друзям я розповідав і справжні історії про багатоповерхові будинки у Ківерцях, про величезний вокзал, про красивий парк і стадіон… Саме тоді в мене зародилося ще несвідоме бажання стати журналістом і розповідати людям різні історії. Минуло 52 роки, як я восьмилітнім хлопчаком відправився у життєві мандри з рідного села на пошуки міста своєї мрії.
Безбожник і годувальник вошей
Десь у класі п’ятому я став войовничим атеїстом. Якось після виховної години, на якій вчителька висміювала затурканих селюків, котрі тримають вдома образи, прийшов зі школи і категорично вимагав:
– Мамо, давайте знімемо й винесемо з хати ікони, нам учителька сказала, що Бога немає.
Тоді мені було соромно перед «городськими» однокласниками, в яких удома я не бачив образів. Після моїх рішучих заяв мама плакала і молилася, повторюючи:
– Костю, дурниці говорить твоя вчителька. Настане у житті такий момент, коли прийдеш до Бога.
Я давно попросив у мами вибачення за свою дурість. Господь і справді почув її щирі молитви.
На канікулах після шостого класу – перед початком навчального року – я прийшов у перукарню. За літо виросла добряча чуприна. Тримаючи у жмені 40 копійок – вартість зачіски «канадка», яка в союзі стала популярною завдяки хокеїстам з Канади, сів у крісло. Перукарка обгорнула мене пелюшкою, взяла ножиці в руки і, зробивши кілька рухів, чомусь зупинилася.
– Хлопчику, в тебе воші! – на весь зал пролунав обурений вигук майстрині. – Іди додому, нехай тобі мати виведе їх, а тоді прийдеш до мене.
Наступні події я пам’ятаю фрагментарно, як у німому кіно. В той момент хотілося вмерти від сорому. Хлопці, котрі сиділи в черзі, дивилися на мене, немов на прокаженого, а я за секунду вискочив звідтіля. Вдома разів з десять помив голову смердючим дустовим милом, мама вичісувала паразитів і приказувала: «Ото вигодував вошей. І де ти їх набрався?» Колонія комах-кровососів була успішно знищена, а я, певно, з рік не ходив у ту перукарню. Зараз при згадці про воші у вас чухається голова. Тож перевірте, адже ці комахи нікуди не зникли з нашого життя.
Так хотів читати, що аж поцупив книжку
Читати книги мене навчив старший на вісім років брат Микола. Пам’ятаю свій перший прочитаний роман – «Сага про Форсайтів» британського класика Джона Голсуорсі. Братові дали цю книгу на один день. Ми сиділи удвох на дивані і читали, але я за ним не встигав. Хоча дуже хотів дізнатися, що ж далі буде з тими нащадками родини Форсайтів. А ще Микола порадив мені записувати враження про прочитані книги й важливі події. І тих блокнотів назбиралося зо два десятки. Дякую, брате, за все, що ти для мене зробив, за підтримку й допомогу!
У моїх батьків не було домашньої бібліотеки. Та й звідки вона могла взятися у селян, які у віці сорока років переїхали в місто. Побачивши любов школяра до книжок, мама і сестра Рая взялися купувати мені нові видання. Книга за книгою – і стала формуватися бібліотека. Щось дарували, а щось сам купував і навіть… крав. Щоправда, перед цим побував у одного хлопця й був приголомшений побаченим. Прозивали його Гапіком. Це був знаний у «вузьких колах» книжковий злодій. Посеред кімнати стояли стелажі з краденими виданнями. На кожному примірнику – синій штамп якоїсь бібліотеки. Оскільки Гапік, як «фахівець», добре розбирався у книжковому морі, мене зверхньо називав дилетантом і пояснював, як красти. Я ніяк не міг наважитися зробити перший крок, але дуже вже хотів мати одне видання. Мені якраз старший брат Микола, який служив тоді в армії, прислав у подарунок фотоапарат «Смена». А в бібліотеці я побачив посібник «Искусство фотографии». І я його таки вкрав. Руки тремтіли, серце вискакувало, я й досі червонію при згадці про ту мить. Коли ніс додому, то мені здавалося – всі здогадуються, що я став злодієм. Той посібник мені зовсім не знадобився, але докори сумління довго не давали спати. З тих пір книги лише купую, а ще люблю дарувати. Колись на зустрічі з ківерцівськими бібліотекарями я оприлюднив цю історію.
«В дитинстві ми всі ще такі, як задумала доля...»
Проходячи залізничним пероном, побачив біля бетонного паркану табличку «Суворо заборонено ходити по залізничних коліях!» Такі застереження ніколи не зупиняли місцевих жителів. Оскільки залізниця ділить Ківерці навпіл, то для того, щоб люди не перелазили під поїздами, збудовано пішохідний міст над коліями. Коли у місті відкрили нову школу № 4, то ми майже всім класом перейшли туди. Шлях пролягав через перон вокзалу. Компанія хлопчаків через міст не ходила, а лізли під вагонами. Тоді вздовж колії була металева сітка. Її постійно прорізали у різних місцях. Залізниця регулярно збирала й досі збирає свій кривавий «урожай». Пам’ятаю, як тепловоз вбив нашого сусіда діда Олександра. Я також міг стати черговою жертвою. Весняного ранку дорогою до школи удвох із другом полізли під вагон. Однокласник вибрався першим, а наді мною поїзд несподівано рушив. Хоча все тривало кілька секунд, але чіпка хлопчача пам’ять зафіксувала всі подробиці. Перед очима досі бачу те яскраво-синє небо й зелене листя на деревах. Добре, що товариш не розгубився й допоміг мені вилізти перед металевим колесом вагона, витягнувши за руку. Костюм зіпсував мазутом, але я залишився живим. Відчуття переляку й подих смерті прийшли вже згодом. Ще довго прокидався серед ночі від кошмарного сну: лежу на колії – й раптово починають рухатися вагони. Ніяк не можу вилізти, бо від страху перестали слухатися руки й ноги, і немає сил крикнути. З тих пір я ходжу тільки через пішохідний міст. Видно щодо мене, як люблять казати проповідники, Господь мав інший план. Дуже влучно про це пише Оксана Забужко: «В дитинстві ми всі ще такі, як задумала доля...»
Двірник червоного корпусу університету
Зі студентських років найбільше не люблю нічні снігопади. Вранці прокидаєшся, а надворі – заметіль. Нині мені здається, найбільше снігу випадало саме у ті роки, коли я вчився й одночасно працював. У моїй трудовій книжці з-поміж багатьох записів є такий, яким я особливо пишаюся: «Принят дворником главного учебного корпуса КГУ». Якщо його розшифрувати, то довелося мені підмітати листя біля червоного корпусу Київського університету та чистити сніг біля ректорату. На ті часи це була просто ідеальна робота для студента. Працюєш зранку, а вдень учишся. У роботі двірника буває дві погані пори року: осінь – коли найбільше дошкуляли листопади, і зима – тоді діставали снігопади.
Саме у студентські часи сталася найважливіша подія мого життя – вже минуло 35 літ, як у Києві, у гуртожитку № 6, що на вулиці Ломоносова, я познайомився зі своєю майбутньою дружиною Жанною, яка стала моєю музою і моїм натхненням, мамою двох дітей і бабусею нашого онука.
Школа журналістики Євгена Хотимчука
У журналістику мене привела моя старша сестра Рая Вавренчук, яка жила в Рожищі. Вона добре знала Євгена Яковича Хотимчука – головного редактора «Вісника+К». Повернувшись із заробітків в росії й попрацювавши директором сільської школи в Човниці, я шукав роботу. Це був вересень 1997-го. Завдяки легкій руці Раї і за літрову банку меду – «хабар» Євгену Яковичу – я у 33-річному віці став опановувати ази сучасної, нестандартної журналістики. Вже за тиждень у черговому номері з’явилася перша у житті публікація «Московське рабство» – про мій заробітчанський досвід у росії. Сестра і вся родина щиро вболівали за мене, раділи успіхам. Скажу відверто, спочатку не завжди все добре складалося, бували й промахи. Але тепер можу впевнено заявити, що писати я навчився, адже закінчив школу журналістики Євгена Хотимчука і називаю його своїм вчителем. А любов до слова мені передалася від мами. Вона змогла закінчити лише сім класів, але змолоду писала вірші. До кожного свята читала напам’ять власний твір.
Cкільки залишилося шоколадних цукерок?
Мені подобається порівняння прожитих літ із ласощами. Один із найвлучніших висловів про час, що минає. Я порахував свої роки і виявив, що у мене лишилося менше часу, ніж прожив. Відчуваю себе дитиною, яка отримала коробку цукерок, перші з’їла із задоволенням, а коли зрозуміла, що лишилося кілька, то починає по-справжньому їх смакувати. Тому я поспішаю жити з інтенсивністю, яку може подарувати тільки старість. Вже не хочеться витрачати даремно жодну із цукерок, котрі лишилися, адже вони будуть більш смачними, ніж ті, які з’їв. Тому дякую, Господи, що подарував мені стільки прекрасного за 60 літ!
Кость ГАРБАРЧУК
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!