Закінчення. Початок у №33
Відтоді батько із сином проводили вечори разом. Спочатку хлопчик соромився чужого для нього дядька, а згодом уважно слухав його розповіді. Та це тривало недовго. Якось син ледь не видав тата. Аркадій дуже любив грати у футбол, але зношував взуття, а Емілії не вистачало грошей на нове. І вона закинула м’яча на горище. Якраз до сина прийшов товариш, і Аркадій, забувши про засторогу, підійшов до драбини і тихо попросив: «Татко, скиньте, будь ласка, м’яча». Це почув його друг. Він допитувався в Емілії Миколаївни, хто там на горищі. Жінка щось вигадувала, але хлопець усе одно розказав своїм батькам.
– Я мало не зомліла, – пригадує Емілія Миколаївна. – Бо в того товариша брат участковий, а самі вони були поляки. Я тій сім’ї донині дуже вдячна, що вони нас не видали.
Після того Ілько раптово зник. Спливали місяці, а про нього не було ніяких звісток. У газетах пані Емілія зі страхом читала новини про ліквідацію бандерівців, і щоразу серце калатало від хвилювання: «То мій». Але минув рік, і одного ранку, відчинивши сарай, жінка побачила… Ілька. Сльози душили від радості і безсилля. Чоловік стояв зчорнілий від пилюки, сонця, худий, брудний, обдертий. Але такий рідний… Рік поневірянь не минувся даремно – Ілько став замкнутим, підозрілим, нікому не довіряв. Навіть для дружини лишилося таємницею, де був увесь цей час.
Крізь шпарину в даху дивився на синове весілля
Поки Ілько на горищі проживав своє життя, син Аркадій виріс і закохався. Настав день весілля. Стояв морозний листопад, Ільку занесли теплий кожух. Але чоловік не міг зігрітися – на душі панував холод. Крізь шпарину в даху дивився на весілля й одружував свого єдиного сина! Прийшли гості, грала музика, бачив, як Аркадій ішов з дружбами. Та найбільше серце стискалося до болю, душа рвалася на шматки, коли люди пили за здоров’я батька… Василя. Того самого швагра, який свідчив у КДБ, що то його дитина.
– Моя сестра так плакала, коли Аркадій просив благословення і кланявся її чоловікові… – голос пані Емілії тремтить від хвилювання. – А рідний батько хотів бути із сином, та мусів мовчати і на те все дивитися крізь щілину в даху. Йому було тяжко, але він мені дякував за врятоване життя.
Відразу після весілля на горище полізла невістка, щоб дістати собі м’яса, сала. І там побачила незнайомця у кожусі. Стрімголов кинулася бігти в школу, де вчителювала свекруха. Емілія Миколаївна лише побачила її перелякані очі – і відразу про все здогадалася. Дякувати Богу, невістку перепинила на дорозі. Добре, що та не встигла забігти до школи і там не розповіла про побачене! Заспокоївши, в усьому зізналася, познайомила зі свекром Ільком. Єдине, про що благали, – щоб не розказувала своїм батькам, які жили на Хмельниччині. Тим паче її рідний дядько був начальником тюрми. Молода жінка, як і обіцяла, таємницю зберегла. І навіть дуже здружилася зі свекром.
Почув Гімн України – і вийшов з підпілля
З настанням перебудови жевріла благенька надія, що нарешті мукам прийде кінець, хоча не дуже тому вірили. Й ось нарешті настала така довгождана Незалежність! Дізнавшись результати грудневого референдуму і почувши Гімн України, Ілько Оберишин вийшов з підпілля. Цього щасливого дня він з дружиною чекав довгих сорок літ! Не роздумуючи, пішов у Тернопіль у міський комітет Народного руху. Там на нього дивились як на якесь чудо. Довелося розповісти деталі життя і боротьби, вказав місця криївок, де зберігалися документи, щоб йому повірили. Тоді здав бойовий пістолет з набоями, адже вже не було потреби тримати останню кулю для себе. З того дня Емілія Миколаївна… більше про нього не чула. Минув місяць, другий, а від чоловіка не було новин. Лише коли випадково підслухала у сусідів по радіо його виступ, зрозуміла, де він.
– Зібралась і поїхала у Тернопіль, зайшла в комітет Руху, – згадує. – Знайшла Ілька і кажу: «Пам’ятаєте, пане, ви у мене знімали квартиру?» При всіх тоді не призналася, що я його дружина, аби у сина на роботі не було проблем, що батько повстанець.
Відтоді чоловік і дружина жили окремо, хоч 1996 року офіційно оформили свій шлюб. Рух поклопотався, щоб Ільку Оберишину виділили у Тернополі квартиру. За іронією долі, посприяло цьому… колишнє КДБ. Адже лише з їхньою допомогою можна було довести, що Оберишин ворог радянської влади. У Службі безпеки України зберігалася чимала справа, яка тягнула на «вищу міру покарання». Самі ж комітетники неабияк дивувалися, що «небезпечний бандерівець» бродив у них під носом! У тій квартирі пан Ілько переважно і жив, інколи навідуючись до дружини, а вона не переїхала до нього: не хотіла лишати дім.
– Я його розуміла, – каже пані Емілія. – Він не звик до господарства, а з нашою хатою пов’язані неприємні спогади…
Зустріч з братами та сестрами через півстоліття
У Тернополі Ілько Оберишин виступав з лекціями перед школярами, відкривав пам’ятники, меморіальні дошки. Працювати йому хотілось, адже перший трудовий день розпочав у… 70 літ! Три роки трудився у Народному русі, сім років очолював «Меморіал імені Василя Стуса». Після виходу з підпілля поїхав на малу батьківщину. Навідався у рідне село Потік Рогатинського району на Івано-Франківщині. Тут його вже давно ніхто не чекав. Батьків, звісно, не застав, жив лише старенький брат. Він Ілька не впізнав – допоміг шрам на руці ще з дитинства. Брат ніяк не міг повірити у диво і зі сльозами на очах усе повторював: «Якби знали наші батьки…» Побачився із сестрами та з тим братом, священиком Василем, який таємно вінчав його з Емілією (до речі, був засуджений на 25 років).
Подружжя знову возз’єдналося, коли пан Ілько захворів. Втрачав пам’ять, тяжко було доглядати його уже немолодій жінці. Дуже боялася, щоб він не пішов з дому і не пропав. Минає дев’ятий рік, як її дорогий чоловік помер.
Емілії Миколаївні живеться непросто у рідній Городниці Підволочиського району. Їй уже 90, вона погано чує, бачить. Життя, сповнене страху і тривог, дається взнаки. Тепер її доглядає син-пенсіонер. Жінку проймає жаль, що і внуків уже нема. Є лише правнук, який живе на Донбасі, він знає їхню незвичайну історію життя. Сподівається його скоро побачити.
– Ми вижили завдяки моїм щирим молитвам, – каже наостанок Емілія Миколаївна. – Не раз, коли йшла безлюдною дорогою, голосно кричала до неба і дякувала Богу, що рятував мого чоловіка...
Олена ПАВЛЮК, Тернопільська область
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!