Святвечір тихо ступав на поріг. Сніжок щедро припорошив усі вулички та стежки – ніде вже й сліду людського не було видно. Із сусідських хат долинали голосні колядки та дитячий сміх, тільки в хаті баби Дарини було зовсім тихо. Вона сиділа самотньо за столом, і сльози крапали у ложку куті, що поклала собі на тарілку. Було їй дуже гірко…
Розплата за лихі слова
Сиділа й згадувала своє життя. Це вже ж рік, як вона овдовіла. Важко самій. Іван був золотою людиною – біди при нім не знала, хоч сама характер має паскудний. Він усе терпів. А що вже пиляла його – за кожну річ, невпопад, на її думку, сказане слово. Буває, кричить, аж заходиться, а дід усе мовчить, як в рот води набере. Тоді підійде до образків, що висять на покуті, перехреститься, щось прошепоче, поштиво вклониться й спокійно виходить надвір. Оця його внутрішня рівновага ще більше бісила Дарку, аж місця в хаті собі не знаходила. Не раз вибігала за Іваном на вулицю, щоб таки доказати свою правоту. Та він і тоді мовчав. Отак полаявшись сама із собою, поверталася в дім і врешті бралася за роботу. І гнів минав.
Так само за кожну дрібничку пиляла і дітей. Як малими були, похнюплять носа, вислуховуючи лайливі материні слова, а як попідростали – стали огризатись. Іван і тут усе старався загладити, примирити: «То ж ваша мама – треба стерпіти». Й справді, на добре виходило. А це ні діда нема, ні дітей з внуками. Бо після чоловікової смерті ні донька, ні син із сім’ями ще порога її хати не переступили. «Це ти батька вгробила», – останні слова, що чула від них після похорону. Вони досі страшно дзвеніли у вухах.
Перед очима пропливло торішнє Різдво. Іван, як завжди, за день до свята пішов до лісу по ялиночку. Надворі стояв сильний мороз, і Дарка знову знайшла привід присікатися до благовірного, мовляв, такий розхристаний хіба за смертю помандрує. Зовсім не пильнувала своїх слів. А вони взяли й цього разу до чоловіка вчепилися.
Іван застудився. Почувався кепсько, піднімалася температура, дихання ставало важке, та він навіть не думав відлежуватися. Зранку дзвонили діти, що з першою зіркою будуть у них з Даркою. Жінка вже наварила куті, треба було знести з горища сінце, спеціально посушене до Святвечора (його завше підстилали під скатертину). А сил піднятися по драбині бракувало. Чоловік голосно кашляв, в якусь мить навіть здалося, що з тим «гавкотом» повиходять легені, а Дарка собі зловтішалася:
– Оце казала «добре вдягайся». Так тобі й треба!
Розмова з ангелами
Вона бурчала й бурчала, а Іванові ставало все гірше. До вечора, коли з’їхалася родина, він ледве знайшов сили, щоб сісти з ними до столу. Все тіло ламало.
– Тат, може, «швидку» викликати? – розпереживалася донька Ірина.
– А нічого йому нема, хай більше жінки слухається, – далі своє провадила мати.
– Не треба, доню, свято псувати, минеться, – відповів Іван і, голосно кашляючи через слово, почав промовляти перед вечерею «Отче наш».
Він ще прокашляв кілька колядок і таки попросився піти прилягти.
– Мам, давай викличемо лікарку, – стала настоювати Ірина.
Та Дарка вперлася:
– Ага, це тільки батька завжди жалієте, а на мене вам усім начхати. Батько те, батько се. То що, мені з ним Різдво в лікарні накажете провести? Он, малини випив, меду ложку з’їв, на ранок прокинеться, як нічого й не було.
Ірина зайшла до батька в кімнату за години дві. Він марив. Стала прислухатися до його слів й почула, як він розмовляє з… ангелами.
– Вась, бігом їдь по фельдшерку, а я викличу «швидку», – гукнула Ірина братові.
– Та що там сталося? – знову невдоволено буркотіла Дарка.
– Батько вмирає…
Івана забрали у районну лікарню, в реанімацію. Та що не робили – врятувати чоловіка не змогли. Він не діждав Різдва – помер, так і не прийшовши до тями…
На похорони зійшлось усе село, бо Івана знав і поважав кожен. Такого набожного та милосердного чоловіка годі ще було пошукати. Оплакували бідолаху, що так блискавично згорів й віддав Богу душу. А Дарка стояла на цвинтарі зовсім розбита й не мала куди очі подіти. Почувала в Івановій смерті свою вину.
Несподіване примирення
«Це ти батька вгробила!» – знову й знову били по тім’ячку доньчині слова. Останні, що та мовила, закриваючи за собою двері рік тому. Ні Ірина, ні Василь не приїхали до неї на Пасху, не привітали її з днем народження. І їй самій рука не піднімалася набрати дітей по телефону. Боялася ще почути гіркі слова у свою адресу. А скільки вона дітей ні за що корила, скільки ображала… Оце їй на старість і повернулося…
Так не доївши ту ложку куті, що собі поклала, Дарка у важких спогадах задрімала. Снився їй Іван, весь вбраний у біле, що походжає у гарному квітучому саду. Усміхнений, щасливий. «Спокійно тобі тут?» – уві сні в нього запитала. Й він кивнув головою, що так. «Візьми мене до себе…» – прошепотіла, простягаючи до нього руки. Та Іван розвернувся й пішов. На тому жінка прокинулася.
А за вікном уже світало. В хаті було зовсім холодно, бо на вечір не підкинула дров у грубку. Не хотілося вилазити з-під ковдри. Аж тут почувся скрип воріт. «Колядники», – промайнуло в голові, й жінка миттю підвелася з постелі, щоб накинути на себе чисту одежину.
– Пані господине, дозвольте заколядувати! – й справді залунало під вікнами. Було чути дзвіночок і голосний дитячий сміх. Як їй цього сьогодні бракувало!..
– Хвилинку! – гукнула, прочинивши двері з кухні у сіни. – Тільки ніде не йдіть, я зараз відчиню.
Дарка дістала з шафи нову хустину, яку торік перед Різдвом подарував їй Іван, виклала на стіл мандаринки та пироги, що напекла на свята, й побігла відкривати двері.
– Діти… Діточки… – плакала вона від щастя, побачивши перед собою внучаток. – Таки приїхали…
Вона не чула ні «Добрий вечір тобі», ні «Нова радість», ні слів інших колядок, якими наповнився її самотній дім. Лише стояла й подумки молилася, дякуючи Господу за свято. Відтоді, тільки їй на язик лягали криві слова, що хтось там щось не так зробив чи сказав, міцно щипала себе у бік. Та так боляче, щоб аж сльози градом ішли й не хотілося лаятися…
Наталія КРАВЧУК, Львівська область
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!