З другою жінкою «познайомила» перша, - покійниця
Невигадана історія

З другою жінкою «познайомила» перша, - покійниця

25 листопада, 00:22
978
0
0
Сподобалось?
0

Після смерті Любці Михайло довго не міг прийти до тями. «Чому?» – так і гепало у скронях. Хіба 55 літ – то вік? А смерть так нагло її забрала. «Обірвався тромб», – коротко повідомив лікар. А для нього ніби весь світ згас. Вдень ще нічого – був заклопотаний вічною сільською роботою. А от увечері тоскно. Не почує вже теплого Любціного голосу: «Михайле, мий руки, вечеря на столі. Я приготувала для нас смачненьке…»

Поки жива була Любця, Михайло й не задумувався, наскільки щасливий. Вони побралися, як тільки він з армії прийшов. Двох діток, сина й дочку, на ноги підняли. Як закінчили школу, полетіли з батьківського гніздечка у місто. Там свої сім’ї створили, п’ятьох внуків татові й мамі подарували. Одне тільки засмучувало – приїжджали рідко. Та поки жили вдвох, не відчував Михайло такої нудьги. Хоча, чого гріха таїти, були між ними дрібні непорозуміння, сварки. Та яким же солодким було примирення!   

Тепер – пустка у хаті, на подвір’ї, в душі.

Діти майже щовечора телефонували батькові. Приїжджали зрідка. Своїх клопотів вистачало.

І от минуло місяців сім після смерті Любці, як на її ім’я прийшов лист з Миргорода. У тамтешній санаторій вона їздила взимку три роки тому – путівку у соцстраху виділили. 

Спочатку у Михайла всередині все опустилося – це ж хто міг його коханій писати? Невже таємного залицяльника мала?

Кілька днів не наважувався того листа відкрити. Не хотів, щоб пам’ять про його дорогоцінну Любцю була чимось затьмарена. Все ж не витримав, й одного вечора тремтячими руками дістав листа. Пробіг його очима – і з їхніх кутиків тихенько покотилася сльоза.

***

Це писала медсестра із санаторію, Тая. Любця розповідала, що здружилася з жіночкою, яка працювала у кабінеті фізпроцедур.

«Доброго дня, Любонько! Давно не отримувала від тебе вісточки, аж засумувала. Може, ти мені дзвонила, та я мобілку свою загубила. А в ній – твій номер. Тож вирішила написати, щоб дружбу нашу поновити. Як твій Михайло? Знаєш, дуже мені сподобалось, як ти про свого чоловіка з повагою і любов’ю говорила. У санаторії майже всі жінки на своїх нарікають. А знаєш що? Приїжджайте до мене у гості. Разом. От попораєте на городах – і приїжджайте. Думаю, що за корівкою і свиньми якийсь добрий сусід нагляне. Жити є де, а в санаторій на процедури ходитимете. Мені все веселіше буде. Бо ж не маю нікого – ні чоловіка, ні дітей. А ти мені, Любонько, як сестра. Мій новий номер телефону…

Твоя подруга Таїса».      

Михайло витер очі, акуратно склав аркуш паперу, заховав у конверт і поклав у шухлядку. Кілька днів вагався, чи набрати номер невідомої йому Таї. Але лист був дуже вже щирим. На дзвінок він так і не наважився. А от лист відписав. Його рядки кричали розпачем: «Шановна Таїсо! Ваш лист прочитав я, Любин чоловік Михайло. Ніколи вам моя Любця не напише і не подзвонить. Бо немає вже моєї дружиноньки на цьому світі!»     

Написав, і ніби легше стало. А вже через два тижні знову отримав від Таї листа. Вона писала про його Любцю так, що він ридав і сльози капали на аркуш паперу. В кінці несміливо запропонувала Михайлу дзвонити, коли захоче. Якось він набрався сміливості і зателефонував Таї. Хоч ніколи не бачив цієї жінки, але поговорили так щиро і тепло, ніби з Любцею. Власне, вони й розмовляли спершу переважно про неї.

А потім Михайло і сам не помітив, як почав ділитися своїми господарськими проблемами, питати у Таїси поради стосовно дітей. Дуже вже його турбувало, що вони вкрай рідко приїжджають.     

Несподівано Таїса стала для нього дуже близькою людиною. Бо з дітьми так відверто не поговориш. А у сусідів тільки й мови: «Як знаєш, а маєш жінку собі якусь знайти. В селі сам не виживеш».  

***

Наближався серпень, який забрав у Михайла його Любцю. Довгим був цей рік без неї. Якось зловив себе на думці, що якби не розмови з Таїсою, то, напевне, вже давно пішов би слідом за дружиною. І якось само собою вийшло, що в останній розмові запросив її подругу на роковини. Вона промовчала, нічого не відповіла. А Михайло, як тільки поклав слухавку, почав сумніватися, чи правильно зробив. Переживав, як діти поставляться до того, що тільки рік після маминої смерті минув, а до батька вже якась Тая приїхала? А що люди скажуть?

Аж раптом, коли увечері вже спати лаштувався лягати, пролунав дзвінок від Таї.

– Ви пробачте мені, Михайле, але я тут подумала і вирішила, що не приїду, – розважливо мовила жінка. – І ви, і я почуватимемося без вини винними. Та й вашим дітям, певно, буде неприємно бачити чужу жінку. А я в нашу церкву сходжу, пом’яну Любоньку, вже й панахиду замовила. 

Михайло не знав, що й відповісти. «Яка ж розсудлива і мудра ця Таїса!» – тільки й подумав.

Наступного дня приїхали діти з онуками. Спогади, сльози каяття, що так мало приділяли часу матері, поки жива була.  

Син із сім’єю поїхав наступного дня, а дочка затрималася на тиждень. Вичистила хату, перепрала одяг, а вечорами довго говорили про маму, про життя. Непомітно промайнув час, і вже внучата на прощання обнімають та цілують діда. Михайло розчулився і заплакав. 

А його Ганнуся несподівано випалила:

– Знайшов би ти собі, татку, добру жінку і одружився. Ми би проти не були. Я ж розумію, як тобі самому важко. Сидіти біля тебе в селі не можу ні я, ні Вітя. Бо у нас робота, сім’ї. До нас ти не хочеш переїжджати. Дякуємо, що ти любив нашу маму, що нас виховав, на ноги поставив. Але маєш право на своє життя. Ти ж іще такий молодий чоловік! Тільки 60 літ минуло.  

***

Знову один залишився Михайло. І самотніми вечорами не раз пригадувалися доччині слова. Ось уже й дерева листя поскидали, зів’ялу траву сніжок присипав. Одного разу несподівано сам для себе вирішив їхати до Миргорода. Попросив сусіда кілька днів за господаркою наглянути – начебто давнього товариша надумав навідати..  

І от у грудні без попередження подався на Полтавщину. Знайшов потрібну вулицю, будинок. От тільки квартира виявилася зачиненою.

– А Таїса ще на роботі, буде після обіду, – пояснила сусідка і запропонувала почекати жінку у неї.

Михайло відмовився і пішов на вулицю. Через деякий час до під’їзду звернули дві жінки. Обличчя однієї раптово засвітилося усмішкою:

– Михайле? А ви чому не попередили, що приїдете?  

– А як ви мене впізнали, – здивувався чоловік.

– Не знаю, саме таким вас і уявляла з розповідей Любоньки, – зашарілася, як юна дівчинка, Таїса. – Чого ж ми стоїмо? Ходімо до мене, я вас нагодую! Ви ж з дороги!  

І вона з таким теплом на нього подивилася, як колись це робила його Любця.

…Більше року минуло від тієї першої зустрічі. Михайло і Таїса повінчалися у церкві. Вона переїхала жити до нього в село. Михайлові діти були дуже щасливі, що батько житиме не сам, а внуки стали Таю називати бабусею.

Марта ДИМИДІВСЬКА


Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!

Читайте також

Увага! Коментарі відсутні! Прокоментуйте першим...

Ваш коментар

Ви погоджуєтесь з правилами коментування.
Реєстрація Вхід
Забули пароль?
Реєстрація Вхід
На ваш E-mail буде відправлено лист з інструкцією
Реєстрація Вхід
Зареєструватися