– Чому ж ви не разом? – не можу втриматись, щоб не запитати.

– Після практики вона поїхала, а мене забрали в армію. Писав їй щодня. Відповідала на кожен лист. Потім різко перестала. Без пояснень. Не міг зрозуміти – чому. Так і не дізнався, що насправді трапилось. Грішив на хлопців, з якими служив. Вони мені заздрили, бо нічия дівчина не писала так часто, як моя. Думаю: надіслали Галі щось погане про мене, а вона повірила. Після служби не шукав зустрічі з нею: пережите все ще боліло. Згодом одружився. Народився син. Дізнався, що і Галя вийшла заміж, живе в Городні зі своїм льотчиком. Тоді я думав, що наша розлука – через нього. 

Ця історія запала мені в душу. Тож вирішила знайти ту жінку в Городні. І це вдалося. Так ми познайомилися з Галиною Яківною Шеремет.

– Замолоду працювала у селі Щокоть на Щорсівщині. Колгоспом керував Семен Семенович Шеремет. Людина серйозна і справедлива. Був мені за батька. Мого рідного розстріляли гестапівці. А от син Шеремета, Володя (він на три роки старший), мені спочатку не подобався. Ганяв на мотоциклі, впадав за дівчатами. До мене теж пробував підбивати клини. Та не на ту напав. Я з хлопцями тримала себе строго. Йому теж не збиралася здаватись. Але не встояла, коли зрозуміла, що весь його кураж – це просто молодість. Насправді він був чудовим. Розумним, добрим, щедрим. Любив мене. І я його полюбила. У 1958-му ми одружилися. Весілля гуляли 7 листопада – на Жовтневі свята. Такі були заполітизовані. Згодом Володя закінчив Васильківське військове училище, й у 1964 році ми переїхали в Городню. Він служив у льотній частині – спочатку був техніком, а потім виріс до інженера ескадрильї. У нас росли дві доньки. Я працювала завідуючою в ЗАГСі.

– Жили щасливо?

– Як у кожній родині, всього було. Володя турбувався про нас з доньками, жалів, балував, а всякі «усі-пусі» терпіти не міг. Тільки перед смертю зізнався: любив завжди. Коли чоловік почав хворіти, втратила сон і спокій. Переніс сім операцій. Після них наставало лише тимчасове полегшення. Нестерпно було бачити, як у нього згасає інтерес до життя. Щоб підтримати, підбадьорити, відволікти від думок про смерть, якось кажу йому: «Скоро у нас золоте весілля. А ми досі не вінчані. Так не годиться». Через 50 років повінчалися. Володя не знімав своєї обручки до останнього дня. Аж повеселішав трохи. Може, саме це тримало його на світі ще цілий рік. А 13 листопада 2009 року мого чоловіка не стало. Через деякий час випадково зустрілася на базарі з тим самим хлопцем, до якого я писала в армію. Він перший упізнав мене. Зупинив. Познайомив з дружиною. Було ще кілька випадкових зустрічей. 

– Він нарешті отримав відповідь на запитання, що мучило його понад півстоліття: чому Ви перестали йому писати?

– Не було нагоди поговорити. Ми завжди бачились на людях, а при сторонніх про таке не питають.

– Може, відкриєте таємницю?

– Це фотографія, яку він прислав мені з армії. На ній він у центрі, а по обидва боки – жінки. Одна старша, друга – його ровесниця. Хто вони йому – не написав. Я сприйняла це як образу. І більше на його листи не відповідала.

– Можна розказати йому?

– Розказуйте.

Чоловік слухав мовчки. Він був приголомшений. Відмовлявся вірити:

– Це безглуздя. Цього не може бути! Та це Люба – стрільниківська спортсменка і співачка, та її тітка. Я служив недалеко від Москви. Якось отримую телеграму від батька, що приїде. В командира випросив дозвіл. Поїзд прибув, але батька нема. Бігаю по перону, а тут Люба. Каже: «Це тобі сюрприз. Приїхали з тіткою в столицю, чом би не побачитись?» Вони мені сільські новини розказали. Потім сфотографувалися в ательє. Я надіслав фото Галині. Без будь-якого наміру. А виходить, втратив кохану…