Матрос заснував           у Ірландії відомі закусочні Beshoffs

13 червня (за старим стилем)  командир корабля Голіков відправив у Одесу міноносець для закупівлі провізії. На міських ринках потрібної кількості м’яса (екіпаж «Потьомкіна» налічував більше 700 людей) за доступною ціною не знайшлося. Його купили тільки ввечері в одному з магазинів. М’ясо вже було несвіже. А надворі – літо. До ранку наступного дня м’ясо зіпсувалося. З нього зварили борщ по-флотськи, але команда відмовилась його їсти. Бунт виник після наказу командира про розправу над матросами. Було вбито шість офіцерів (решту заарештували) і старшого лікаря Смирнова, який визнав борщ придатним до вживання. Увечері цього ж дня броненосець вирушив до Одеси. Поховали одного з організаторів повстання Григорія Вакуленчука, вбитого офіцером. У місті відбулися сутички з поліцією. Далі «Потьомкін» узяв курс за кордон – у порт Констанца. Румунський уряд запропонував матросам здатися в статусі військових дезертирів, гарантуючи особисту свободу, але відмовився надати їм паливо і провізію. Бунтівники на ці умови не пристали. 22 червня броненосець прибув у Феодосію, де поповнив запаси продовольства, а 25-го команда все ж здалася румунським властям у Констанці. 

– Письменник Іван Багряний, який докладно вивчав історію бунту, стверджував, що це було повстання української стихії, – розповідає Олена Георгіївна. – Більшість команди броненосця становили українці. І це були не тільки прості матроси, а й артилерійський унтер-офіцер Вакуленчук, старші боцмани Димченко та Мурзак, інженер-механік Коваленко, машиніст Матюшенко. Мій дід теж був українцем. Він не покинув корабля усі 11 діб, поки тривав бунт. Зійшов на берег тільки в Констанці. 

Румунська влада повернула броненосець Росії, а матросів, що здалися, від примусової депортації звільнила. Їх розселили по всій Румунії. Згодом одні виїхали за кордон – переважно в Швейцарію, Аргентину, Канаду. До речі, матрос Іван Бєшов в Ірландії заснував мережу популярних закусочних Beshoffs. Інші повернулися додому: революція 1917 року звільнила їх від судової відповідальності, що загрожувала раніше. 

Сина Біллі привіз на війну

– Є відомості, що перед тим, як здатися румунам, матроси «Потьомкіна» розділили між собою корабельну касу, – продовжує Олена Андрєєва. – Мій дід з товаришем хотіли їхати вдвох з Румунії в Австралію, але грошей не вистачало. Тоді вони кинули жереб. Пощастило діду. В австралійському Сіднеї  він прожив більше 25 років. Тут і одружився. У його дружини – нашої бабусі Віри – були українські корені. Вона народила діду чотирьох дітей. Старших назвали по-нашому – Борис і Таня. Вони були вже одружені, коли дід Микола засумував за батьківщиною. Так сильно, що вирішив повернутися. Це було в 30-х роках. Залишивши Австралію, вони приїхали в голодну і розтерзану Україну на Чернігівщину – дід, бабуся і два їхні молодші сини Джордж і Біллі. Прийняли наше громадянство, адже повертатися не збирались. 

Микола Андрєєв купив у Щорсі величезний будинок. Видно, хотів, щоб і внукам, і правнукам не було тісно. Та одружитися встиг тільки Джордж, 1913 року народження. Тут його «перезвали», тому пані Олена – Георгіївна. Його пристрастю були машини. Як водію, механіку йому не було рівних. А одружився з простою селянкою – Меланією Приходько, на три роки молодшою. Батько його вибір прийняв. Жили в Щорсі всі разом. 

– А потім почалася війна, – розповідає жінка. – Батька забрали на фронт у вересні 41-го. Біллі – у 43-му. Він загинув через місяць – при форсуванні Дніпра. Для діда це був страшний удар. Виходило, що сам привіз сина на смерть. Мама розказувала, що він почорнів від горя. Свою досаду виміщав на рідних. Особливо діставалося бабусі Вірі. Мама була при ньому тихіша води, нижча трави. А я боялася навіть його голосу. І в той же час мене тягло до діда, наче магнітом. Була в ньому якась загадка (тепер би сказали – харизма). Я й повстанням зацікавилась, щоб «відкрити» для себе діда. Багато разів передивлялася фільм «Броненосець Потьомкін» – шукала серед бунтарів його. А коли з війни повернувся мій батько, вони не могли вжитися під одним дахом, і невдовзі ми переїхали. Бо батько у госпіталі зійшовся з іншою жінкою. Дід дуже тужив за Біллі. Мріяв побачити своїх австралійських дітей та онуків. Розшукав їх, листувались, але зустрітися не вдалось. Діда не стало у 1974-му, помер на 95-му році життя. В Україні у нього більше десятка нащадків. Дівчат у нашому роду більше, ніж хлопців. Зате хлопці схожі на діда.