Тільки заходиш в оселю Анатолія Прокопчука із села Конюхи Локачинського району, розумієш, що живе тут людина незвичайна. В коридорі – чудернацька африканська маска, а у кімнаті – справжній морський музей: макети різноманітних кораблів, гігантські мушлі, риба-меч. Це все – сувеніри з роботи. До 62 років він був моряком і серед блакитних хвиль провів більше часу, ніж на суші.
Перевозив на Кубу ядерні ракети
Маленький Толік із села Горянівка Ківерцівського району мав сміливу мрію – хотів стати моряком. Рідні, може, й не вельми вірили в цю задумку, але й не перечили, коли стрибав по калюжах із паперовими корабликами. З їхнього села один хлопець навчався у мореплавному училищі в Ризі, тож, коли приїжджав на канікули, Толік цілими днями ходив за ним. Слухав розповіді про великі кораблі, історії про моря та океани. Марив таким життям. А після закінчення школи з двома товаришами подався у далеке місто вступати до омріяного вузу. Успішно склав іспити і став студентом. Скільки то щастя було, радість розпирала груди! А от його друзям не пощастило – ні з чим поїхали хлопці додому.
– Коли отримали диплом, нам запропонували вибирати місце роботи, – згадує Анатолій Трохимович. – Або Мурманськ, або Владивосток. Узяв карту. Дивлюся, від Риги до Мурманська – рукою подати. Тому й обрав цей напрямок.
Першим робочим місцем хлопця став дизель-електрохід Мурманського морського арктичного пароплавства «Індигірка». Екіпаж виконував рейси в найменш доступні райони Арктики, здійснював закордонні перевезення. Навіть брав участь у секретній операції.
– У 1962 році ми тільки повернулися з Арктики, але на берег не ступили, судно направили у Сєвєроморськ. Завантажили балістичні ракети – і в море, – продовжує розповідь. – Одразу дзвонить на корабель високе начальство, щоб дізнатися, чи має захист «Індигірка». Певно, перелякалися, коли почули, що нічого нема. Розпорядилися встановити дві гармати.
Лише через три дні було дозволено відкрити пакет із секретним наказом і екіпаж дізнався, що прямують до Куби. Нічого конкретного людям не повідомили. Аж через вісім років відкрилася вся правда.
– Виявляється, за нами слідкували судно Архангельського мореплавства й два підводні човни. Якби американці надумали нас атакувати, то наші мали відкрити кінгстони, тобто затопити «Індигірку». На щастя, рейс був вдалим. Усі повернулися живими. Капітану дали звання Героя Соціалістичної Праці, а екіпажу – премії.
Побував у всіх країнах Європи, Америки, Африки
Звичайно, перебуваючи по кілька місяців серед водного простору, дуже сумував за дружиною та дітками. Галя теж із Волині.
– Найменше, коли Толік ішов у рейс, то на три місяці, а було, що й по півроку нема вдома, – згадує жінка. – Я чекала з трьома дітьми. Одного разу лише добу побула на борту, але намучилася. Приступи морської хвороби вимотували. «Ліпше вмерти, ніж так мучитися», – сказала чоловікові і заявила, що більше ніколи не вийду в море.
Дітям не підходив північний клімат, тому раділи, коли їхали на Волинь. Сорок п’ять років віддав морям та океанам Анатолій Прокопчук. Працював на різних суднах. Рятував в екстремальних ситуаціях інші кораблі, не раз боровся зі штормом. Встиг побачити чимало цікавого і незвичайного. Можна по-доброму позаздрити людині, яка побувала у кожній країні трьох частин світу – Європи, Америки, Африки! У 62 роки вийшов на заслужений відпочинок і кинув свій якір у батьківській оселі дружини, в Конюхах. Чоловік любить згадувати минуле. Роздивляючись його унікальні сувеніри, можна годинами слухати розповіді про їх походження. Незвичайну дерев’яну маску виміняв у африканців на дві банки згущеного молока. Здоровецький, семикілограмовий, корал дістав з морського дна. З риби-меча зробив імітацію холодної зброї. Дивує колекція різних за розміром мушель.
Діти давно створили свої сім’ї. Тепер дідусь із бабусею тішаться шістьма внуками та трьома правнуками, а також одне одним. Збираючись фотографуватись, Анатолій Трохимович допитується: «А де ж моя Галя присяде?». Турбується, щоб не оминули її увагою. Зізнається чоловік, що на старості по-іншому ставишся до почуттів, які заполонили серце в молодості.
– Раніше всю увагу і турботу віддавали дітям, а тепер, коли далеко за шістдесят, боїшся самотності, тому з більшою увагою, турботою ставишся до людини, яка поруч, – ділиться мудрістю дружина моряка. – І любиш її по-іншому.
Руслана ТАТАРИН, Волинська область
Фото автора
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!