Олена Кукла – з міста Богуслав, що на Київщині. З початком війни її єдиний рідний брат Сергій вирішив іти добровольцем на фронт. Олена на той час була заміжня і мала трьох дітей. Через місяць вирішив іти воювати і її чоловік Володимир. Пояснив, що не може сидіти склавши руки, коли в країні таке відбувається. І хоч для жінки це рішення стало шоком, відмовляти його не стала.
Коли чоловік пішов на війну, Олена стала шукала можливості, щоб допомагати військовим. Знайшла однодумців, які об’єдналися у благодійний фонд. Так, у 2014 році вона стала волонтером, почала возити допомогу безпосередньо в зону АТО. А на початку 2016 року і собі вирішила стати військовослужбовцем. Насамперед їй хотілося бути ближче до чоловіка. Але таке її рішення не знайшло підтримки ні серед рідних, ні у самого Володимира. Але в силу свого характеру вона не звикла здаватися. І якщо вже щось вирішила, то так воно і буде. На той момент її синові було 16 років, донькам – по 12. І до речі, її доньки не близнята…
– Мій чоловік Володимир – другий у мене. Коли ми почали жити разом, у мене був син і донька від першого шлюбу. У нього теж була донька. Так склалося, що мій перший чоловік загинув у аварії і я лишилася сама з дітьми. А дружина Володимира теж загинула в аварії, і він зостався сам з дитиною. Коли ми почали жити разом, діти у нас стали спільними. Так збіглося, що наші доньки Анастасія і Марія – однолітки, – розповідає Олена Кукла.
За дітей жінка була спокійна, бо лишала їх на своїх батьків. Тим більше, планувала цю розлуку не на довго. На той час її чоловік служив у 81 окремій аеромобільній бригаді, пункт дислокації якої був у Краматорську. У 2016 році це місто вже було повністю контрольоване Україною, тож Олена планувала через деякий час забрати туди і дітей.
Коханому лишався жити лише місяць…
Після навчального центру в Полтаву жінка нарешті потрапила в частину – була зв’язковою. Це був серпень 2016 року. Володимир якраз перебував на передовій. А коли повернувся, закохані почали служити разом. Будували плани на майбутнє, яким, як виявилося, не судилось збутися. Бо вже 7 вересня 2016 року Володимира не стало. Він помер через травму, яку отримав раніше у бою.
– Він травмувався ще у 2015 році, тоді йшли бої під Донецьким аеропортом, і його відкинуло вибуховою хвилею. Він потрапив у госпіталь. Але його внутрішні органи ніхто не обстежував, та й він не скаржився на біль. Лікували зовнішні рани. Потім Вова ще неодноразово травмувався. А коли в кінці серпня 2016 року, оскільки він був десантником, в нас були відпрацювання зі стрибків з парашуту, у нього почав підніматися тиск, він став скаржитися на біль у грудях. 1 вересня вночі йому стало погано, він втратив свідомість. У столичному інституті Амосова йому діагностували тріщину на серцевій аорті. Мені сказали, що терміново потрібна операція, треба було робити стентування, а стенти виготовляли тільки за кордоном – під індивідуальне замовлення, і після повної проплати. Нам тоді запросили 700 тисяч гривень, – продовжує розповідь Олена.
Але стан Володимира різко погіршився. Чекати не було часу, тож лікарі вирішили оперувати його. Втручання було ризикованим, але хоч якийсь шанс. Але дорогою в операційну його життя обірвалося. Лопнула аорта.
«Мамо, не віддавайте мене нікому!»
«Невже це вдруге сталося зі мною?» Олена ніяк не могла повірити, що доля знову так безжалісно проїхалось по ній. Коли її Володимир йшов на війну і в її серце закрадалися думки, що він може не повернутися, вона відганяла їх і переконувала себе, що двічі з нею такого не станеться. Вона не вірила, що їй знову доведеться пройти крізь біль втрати рідної людини, опори в житті…
Але Володимир не був таким певним. Як тільки пішов воювати – у 2014 році, на кілька днів вирвався додому, щоб завести свою кохану під вінець. Хоч вони і жили разом з 2009 року, але офіційно одружені не були. Коли жінка запитала причину його рішення, адже вони і без того жили душа в душу, він пояснив, що він в будь-який момент може померти, тож хоче, аби Олена була законною мамою для його донечки. Він хотів бути певним, що кохана не лишить його кровинки. На що жінка відповіла, що не лишила б її при будь-яких обставинах. Але перечити не стала, і вони офіційно одружилися. І перше, що вона зробила після смерті чоловіка, – удочерила його дитину.
– Я не могла тоді дозволити собі киснути, я мала боротися за доньку і оформляти документи. Вона свою рідну маму не пам’ятає, їй було усього 2,5 рочку, як вона загинула. Фактично з перших днів почала називати мене мамою. Тому, коли Вови не стало, вона прийшла до мене зі сльозами на очах і сказала: «Мамочко, не віддавай мене нікому і нікуди». Уже зараз у свідоцтві про її народження у графі «мама» в неї вписана я, – не без гордості розповідає Олена.
Біль від втрати коханого «гасила» у бою
Але, попри усе, що сталося, вона лишалася військовослужбовцем. І хоч, звісно, мала законні підстави, аби розірвати контракт і повернутися додому, але цього не зробила. Бо усвідомлювала: вдома просто не витримає. В тій частині вона теж не могла лишитися, бо там все нагадувало про чоловіка. Тому вирішила перейти до брата. Він служив в іншому підрозділі, в окремому розвідувальному батальйоні. Брат був проти, бо батальйон був бойовий. Але, знову ж таки, через непохитний характер Олени, в травні 2017 року вона перейшла туди. Попервах теж була рядовим зв’язківцем. І саме там розпочався її бойовий шлях. І хоча командири спочатку скептично ставилися до присутності жінки у своїх рядах, потім виявилося, що вона просто незамінна у бою. Окопи, бліндажі, передова – батальйон специфічний, дуже розкиданий по периметру, і у це русло жінка влилася фактично одразу. Бо це її рятувало від пекельного болю втрати коханого.
– Через деякий командир батальйону з певних обставин вирішив звільнитися зі служби. І яким же ж було моє здивування, коли він запропонував мені посісти його місце. Адже я знала, що жінок на такі посади не ставлять, так якось склалося у збройних силах. Я відповіла, що я спробую, бо розуміла, яка це відповідальність. Так я стала начальником зв’язку-командиром взводу в окремому розвідувальному батальйоні. І спочатку мені було дійсно дуже важко, на мене впали функції, які я ніколи не виконувала. Я і плакала, і істерила. Таємно, звісно, цього ніхто не бачив. Були моменти, що я хотіла все лишити. Але знову ж таки через свій характер я не звикла здаватися. Та й зараз не можу сказати, що мені легко, бо насамперед я відповідальна за людські життя, – каже жінка-воїн.
Син продовжив справу нерідного батька і став десантником
31 травня цього року в неї закінчився трирічний контракт. І попри важку втому, почуття відповідальності знову взяло верх. Якось її колишній командир сказав їй: «Ти ж розумієш, що на тобі велика відповідальність, за тобою пішли люди, які тобі повірили. І просто так лишити їх, це не правильно». А ще вона прекрасно розуміє, що її просто немає кому замінити. Тому жінка продовжила контракт ще на рік. Розуміючи, що завжди зможе продовжити його далі. Зараз Олені – 38 років. І попри молодий вік, вона зовсім переосмислила своє життя, по-іншому розставила у ньому акценти. Вона дорожить періодом життя з Володею і дуже вдячна йому за щастя, яке він їй подарував. І коли підкошуються коліна і стає несила йти далі – її тримають її діти. Вона розуміє, що потрібна їм сильною і рішучою, бо ж саме у неї вони і вчаться, з неї беруть приклад…
Фактично одразу після смерті Володимира син Олени, Ярослав, теж вирішив взяти до рук зброю і боронити країну. Днями йому виповнилося 20 років, і він уже 2 роки як військовослужбовець. Хлопець став розвідником, як і його нерідний батько – Володимир, який, до речі, помер саме у день свого професійного свята – Дня розвідника...
Ірина Бура
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!