Жили довго, по совісті і з вірою в Бога, у любові та шанобливому ставленні один до одного, у тяжкій повсякденній праці та померли в один день. Думаєте, так буває лише у казках? Та ні, так трапляється й у нашому житті. 10 січня 2024 року в селі Космач, що у Дзвиняцькій громаді на Івано-Франківщині, майже одночасно померли Михайло Васильович та Параска Василівна Волочій. Похоронили їх 12 січня 2024 року – в день народження жінки.
Випадкова зустріч на базарі з’єднала долі навічно
У батьків Параски Василівни було дванадцятеро дітей. Правда, п’ятеро померли ще малими. А серед тих семи, котрі вижили, дівчина була другою за віком. Родина не бідувала, бо тримала чимале господарство. Мали коня, корову, велику стодолу (а це вже значило, що хазяї тут крепкі). Батьки Параски і самі спочинку не мали, і дітей привчали бути працьовитими.
Михайло Волочій народився у 1927 році у бідній родині. Мав ще трьох братів. Тата не було. Господарки також не мали. Змалку хлопець змушений був за їжу або якусь незначну плату найматися до людей на будь-яку роботу.
А познайомилися молоді зовсім випадково у місті на базарі на свято Штефана (очевидно, Степана). Довго не стрічалися – одразу сподобались одне одному і незабаром одружились. То було на Стрітення 15 лютого 1958 року.
– Весілля було два дні, – розповідала колись сусідам Параска Василівна. – У перший день, ввечері, приходили шити вінки з барвінку. Молоду колись файно завивали. На віночок купляли ще завушниці, голова вся була у стрічках по два метри завдовжки, тоді хустка і рантух – головний убір заміжньої жінки. Після того разом із молодим і музиками йшли до шлюбу.
Зі стайні та стодоли збудували хату
Родина молодої на початках прийняла Михайла у себе. Але незабаром батько Параски вирішив допомогти їм самостійно влаштувати сімейне життя. Щоб вони змогли збудувати свій дім, віддав молодим стайню й стодолу. Михайло ці споруди розібрав. Докупили ще трохи матеріалів, і на новому місці незабаром молоді Волочії збудували гарну хату.
Параска Василівна багато літ доїла колгоспних корів, згодом заробляла трудодні у ланці. Коли вийшла на пенсію, почала їздити на сезонні роботи: сапала гектари буряків, восени їх копала. Згодом на заробітки стали їхати з нею односельчанки – Параска Василівна була вже за старшу: їй довіряли, її поважали за чесність і порядність.
А вдома жінка тримала разом із чоловіком чималеньку власну господарку. Город Параски Василівни вартував того, щоб ним просто любуватись. До речі, жінка, щоб позбутися бур’янів, ніколи не використовувала «хімії». Все робили її золоті руки. І корівка Волочіїв виходила на пасовище, наче краля.
Михайло також попервах на сезонних роботах збивав статки для сім’ї. Згодом в Івано-Франківську на водоканалі працював – клав водопровідні труби. Здається, ними Михайло Васильович все місто «прошив». А ще вся округа знала його як дуже вправного майстра – чоловік тесав дерево на будинки. Нікому й ніколи не відмовив у допомозі.
Коли їхній єдиний син Іван одружився, батьки допомогли молодій сім’ї збудувати дім у сусідньому селі Дзвинячі. Дуже тішилися своїми онучками – Любою, котра стала юристом, та Наталкою, що обрала професію медика. Вона й порадувала Параску Василівну та Михайла Васильовича двома правнучками.
Відчуваючи смерть, попросилася до чоловіка
Щонеділі й по святах ходило подружжя до церкви. Були вірними Господу, молилися й дякували Йому за все, чого досягли в житті. Параска Василівна була веселою жінкою, вміла пожартувати й заспівати. Завжди з чоловіком ходили по весіллях, де були бажаними й шанованими гостями. Село, від старого й до малого, їх любило та поважало.
– І до останнього обоє працювали, – розповіла сільська голова Дзвиняцької сільської ради Ганна Вітюк. – Вже маючи 90 літ, Михайло Васильович якось вирішив самостійно пофарбувати хату. «Бо чого ото облуплена має стояти, не файно так», – обурився, коли син насварив на нього. І таки взявся за роботу. Правда, впав із драбини, але добре, що все обійшлося. Коли Параска Василівна почала підупадати з сил, син з невісткою вирішили забрати матір до себе. Михайло Васильович ще давав собі раду сам, то й залишився вдома. Іван щодня навідувався до батька. Й сусіди не минали двору старенького.
…Парасці Василівні ставало все гірше. Ще коли була при пам’яті, то казала, що хоче померти в своїй хаті, щоб був поруч чоловік. Тож 10 січня син разом із зятем машиною привезли її у рідний Космач. Коли зайшли до хати, то побачили батька, який лежав на долівці без свідомості. В руці тримав зім’ятий папір – видно, мав розпалити грубку, але вже не дав ради. Викликали сільського фельдшера. Проте його допомога не знадобилася ні Парасці Василівні, ні Михайлу Васильовичу – не приходячи до пам’яті, обоє померли майже водночас.
Раїса КОЗАЧУК
Від редакції. Дякуємо сільському голові Дзвиняцької сільської ради Ганні Вітюк за допомогу в підготовці цього матеріалу, за теплу щиру розповідь про своїх односельчан Параску та Михайла Волочіїв, цих великих українських працелюбів. І хай буде Царство їм Небесне.
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!