Ковальством Дмитро Паламарчук захопився лише три роки тому. Чоловік гарно малює, пробував навіть працювати з деревом. Проте заняття «не пішло». 

– Мені хотілося творити, – розповідає Дмитро. – Якось потрапив на фестиваль ковалів. Коли побачив, що вони роблять зі звичайного шматка металу, був вражений, захотів і собі навчитися. Вирішив здобути спеціалізовану освіту. Опановувати фах пішов у навчальний центр місцевої служби зайнятості. Там викладає один з кращих ковалів України Сергій Торуля. На жаль, у нашій країні функціонує лише два навчальні заклади, де готують ковалів: один у Рівному, другий – в Івано-Франківську. 

Після навчання в Україні Дмитро практикувався у найтитулованішого коваля світу голландця Хууба Сенсена. Гуру неодноразово приїздив до Рівного давати майстер-класи. Під час одного з них чоловіки і познайомилися. Професіоналізм Дмитра настільки сподобався вчителю, що той навіть попросив українця викувати йому ліжко. Нині чоловіки дружать родинами. Час від часу навідуються один до одного в гості. 

– У мене є власна кузня. Хоча й мріяв робити щось для душі, творити, виготовляти доводиться здебільшого практичні речі, – зізнається співрозмовник. – Треба ж за щось утримувати сім’ю. Художня ковка в Україні не має великого попиту. Втім, працюючи на замовлення, ніколи повністю не копіюю картинку. Завжди малюю клієнту свій варіант виробу. 

А недавно Дмитро Паламарчук повернувся з Бельгії, де брав участь у міжнародному фестивалі ковалів. Там українець викував оригінальне оздоблення на кришталевий келих. Виробу дали дуже високу оцінку. За що Хууб Сенсен подарував Дмитрові шкіряного фартуха з автографом. 

– Поїхати на цей фестиваль мене вмовив Хууб, коли гостював у нього. За умовами дійства, для участі треба було привезти свій витвір. У майстерні голландського друга зробив розп’яття. Сенсен оцінив роботу на «відмінно» й залишив виріб собі, – пригадує шпанівський коваль. – Знайшов бокал з відбитою ніжкою, подумав, що він виглядатиме цікаво, якщо відсутню частину викувати з металу. Зрештою і цю річ Хууб залишив у себе. Тоді мусив братися за третій предмет – оздоблення для келиха. Приємно, що мою роботу відзначили на найвищому рівні. Хоча ніякого призу за це не отримав, оскільки змагання як такого між ковалями не проводилося. 

Дмитро зітхає: в Україні є багато хороших майстрів, проте вдома попит на їхню роботу не високий. Хоча вироби, якщо прирівнювати до європейських цін, коштують недорого. Тож чимало скупників з Європи приїздить до нас купувати ковку, а потім продає її на різних міжнародних фестивалях утридорога. 

– У Європі ковальство більш творче, ніж у нас. Там це хобі, а не заробляння грошей, – констатує Дмитро. – За кордоном нікого не здивуєш тим, що кращий лікар у місті, або, скажімо, банкір, працює у кузні. Це один зі способів проводити власне дозвілля.