Рівненщина

Збудувала будинок престарілих і доглядає покинутих та немічних

14 квітня 2016, 12:10

1

4

Людині не дано знати, якою буде її старість. Кожен сподівається, що останні дні проведе у колі дітей, онуків, правнуків, які триматимуть за руку та годуватимуть з ложечки. І ці дні будуть наповнені словами вдячності й любові. Але у реальності складається не завжди так. І часто доводиться бачити, як люди, які все життя гарували на роботі, з останнього п’ялися, щоб поставити на ноги дітей, на схилі літ залишилися немічними й нікому не потрібними. Саме для таких і створила свій Будинок милосердя жителька Сарн Віра Цуман.

Одночасно доглядають 30 людей

Вперше цей Будинок прийняв мешканців у далекому 2003 році.

– Ми купили хату для старшого сина, – згадує той час Віра Василівна. – Я завжди дуже співчувала літнім людям. І от виникла така ідея зробити у цій хаті прихисток для тих стареньких, які потребують допомоги. Мене підтримала родина, за що їм дуже дякую. Чоловік працював тоді у Москві, й зароблені гроші ми вкладали у реконструкцію хати – добудували другий поверх, зробили ремонти. Дуже допоміг у цьому брат. На той час він хворів онко. Коли почув про мою затію, то сказав: «Якщо я житиму, то буду працювати в цьому домі на славу Господу!» Господь дарував йому життя, і ми таки змогли облаштувати кімнати й поселити туди стареньких.

Сьогодні у цьому притулку живуть 30 осіб. Більшість з них не може дати собі раду: лежачі, хворі, вони потребують спеціального догляду. Й отримують його. Тут працюють санітарки, кухарі, фельдшер, прибиральники – всього у штаті 14 людей. Будинок вразив сучасним ремонтом, гарними меблями і чистотою. Старенькі лежали у прибраних кімнатах на чистій постелі та в охайному одязі. Бабусі акуратно зачесані, чоловіки – вибриті. Скептикам відразу скажу – про приїзд ми завчасно не попереджали. Заглянули «наобум». А як смачно годують! Коли прийшли у будинок, по-домашньому пахло приготовленими пиріжками і тушкованою рибою.

– Меню я сама складаю, – з гордістю каже Віра Цуман. – Щоб забезпечити нормальне харчування, тримаємо господарку. 12 свиней, 200 бройлерів, город. З м’яса робимо тушонки, фарш. Кабана з’їдаємо за два місяці. На зиму овочі нам допомагають благодійники заготовляти. З церкви молоко носять. Знаєте, у нашому меню навіть є така призабута давня страва з пшона, масла, яєць і молока. Вона нагадує нашим стареньким дитинство.

Створити підопічним такі умови, щоб їм було краще, ніж у рідній хаті, дати прихисток і тепло – це головне, що переслідувала Віра Цуман, відкриваючи свій Будинок милосердя. Адже для чого з бідноти брати людей у бідноту?

Заснувала притулок – позбулась астми

Треба чесно сказати, що наприкінці життя з рідної домівки мало хто йде від добра. Звичайно, різні обставини бувають у людей. Одна з нинішніх мешканок Будинку милосердя – баба Паша – сама відмовилася їхати до дітей у Білорусь. Хоче померти на батьківщині. Але жити одна вже не може. Тому й пішла добровільно сюди.  Але не всі історії такі. Від деяких – просто мороз по шкірі.

Однією з перших у будинку поселилася бабуся, яка жила неподалік. Одного разу сусіди помітили, що вона десь пропала. Звернулися до Віри Василівни. Долучили дільничного, представника соціальної служби й пішли до неї в хату. Те, що побачили, шокувало. Старенька лежала серед купи лахміття й тільки стиха мовила: «Де ж ви були раніше?» У хаті – п’яні син і четверо його товаришів по чарці. Ті, хто прийшов, знущалися над бабцею. Після цього вона доживала віку в благодійній організації Цуманів.

А от 22-річного хлопця-інваліда привезла сюди його ж бабуся. Жінка стала доглядати за онуком після смерті дочки, котра молодою згоріла, як свічка, від раку. А коли такий самий діагноз поставили і їй, то вирішила, перш ніж відійти у кращий із світів, прилаштувати хворого на ДЦП хлопця. Довго шукала місце і врешті довірила внука Вірі Василівні. Тут однозначно краще, ніж у державних закладах для тяжко хворих інвалідів дитинства. І таких трагічних історій – десятки. Адже з 2003 року в закладі отримали свій останній прихисток 179 осіб.

Та буває і так, що тут люди знаходять не лише житло, а й другу половинку. Особливо запам’яталося весілля Ані з Острога та Володі з Великого Вербчого. Цим людям було під шістдесят.

– Аня – незряча, а Володя – накульгував, – з теплотою згадує Віра Василівна. – Ми почали помічати, що у них якісь особливі стосунки. Він їй то яблучко принесе, то водички з криниці. Вона ж до нього все щебече: «Володічка, Володічка». Всі порозходяться вечором по кімнатах, а вони сидять на вулиці, свіданічають. Я одного разу й запитала: «Володя, ви так гарно з Анею поводитесь, може, хочете зійтися?»  Ми їх повінчали, виділили окрему кімнатку, і вони декілька років жили разом.

Сьогодні ні Володі, ні Ані уже немає в живих. Людей, які помирають, хоронять також працівники Будинку милосердя. Родичі рідко їх забирають.  Звичайно, не могла не поцікавитися, скільки люди платять за своє утримання.

– Ми беремо тільки пенсію. Скільки працюємо, ще жодного разу ніхто з наших утриманців не відписував нам свій будинок або квартиру – їхнє майно належить дітям чи внукам, – запевняє Віра Василівна.  Про її Будинок знають далеко за межами Сарн. Адже тут мешкають люди з Києва, Кіровоградської, Херсонської, Волинської областей. Аби потрапити сюди, навіть черга є. Почали зводити ще один корпус, та на його завершення грошей сім’ї вже не вистачає. Тому були б раді будь-якій допомозі.

Віра Василівна вірить, що піклування про стареньких і немічних – Богоугодна справа. Переконалася на власному прикладі: довгий час хворіла на астму, мала часті напади, була гормонозалежною. Як тільки відчинила двері свого будинку для престарілих – приступи астми минулися. Відтоді ніяких інгаляторів та гормонів.

Наталка СЛЮСАР,  Рівненська область Фото автора   

Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!