Страшна трагедія сколихнула не лише малесеньке село Батьківці, що в Острозькому районі на Рівненщині, а всю Україну: протягом липня, одне за одним, наклали на себе руки батьки восьми дітей! Спершу пішла на той світ мама, за нею – тато. Напередодні готували документи, аби багатодітну жінку представити до почесного звання «Мати-героїня». Бо всі знали їхню родину як працьовиту, хорошу. Чому ж батьки свідомо осиротили вісім синів та дочок?
Жінку ховали у день народження доньки
Навколишні села не можуть відійти від шоку – такої страшної біди тут ще не було. Однак про те, що сталось, усі говорять дуже стримано. Бо на люди свої проблеми родина не виносила.
– Сім’я справді була закрита, ніколи ніяка негативна інформація про них не виходила, – розповідає сільський голова Кутянківської сільської ради, до якої належать і Батьківці, Руслан Павленко. – Батьки роботящі, діти добре вчаться, дуже талановиті до співу. Зазвичай, як якісь проблеми є в родині, то до кого біжать? До голови. А Тамара жодного-жоднісінького разу не жалілася. Хоча, як тепер бачимо, може, й треба було… Обоє батьків – і Микола, і Тамара Тимощуки – працювали у місцевому лісгоспі. Останніми роками жінка на роботу не виходила, бо з одного декрету йшла в інший.
Напередодні (29 червня) найменшому синочкові Тимофію виповнилося два рочки. Мама того дня вирішила відлучити дитя від грудей. За кілька днів мали святкувати четвертий день народження доньки Вікторії. Та замість веселих пісень і вітань удома лунав плач, замість торта зі свічками стояла… труна. За день до трагедії Тамара заходила у сільраду. Річ у тім, що 18-річний син Олексій закінчив у Острозі училище, треба було його приписати вдома. Вона принесла якісь документи. Запевняють, виглядала веселою, як завжди. Пізніше батьки пішли на сінокіс. Їм ще люди допомагали, бо роботи було багато. Тамара приготувала частування. А вже вдома між подружжям розгорілася сварка. Начебто Микола лаявся через непомиті баняки, а Тамара зопалу линула на нього з каструлі, в якій був приготований кріль. Зчинилася бійка, свідками якої стали діти. Вони й закрили батька вдома, коли мати вибігла надвір. Хто ж думав, що з того всього така біда станеться? Сподівалися, жінка розвіється на свіжому повітрі, а поки вдома й батько втихомириться. Але час ішов, а мати не поверталася в хату. Чоловік з дітьми вийшов кликати її, бо ж ніч, але Тамара не відгукувалася. Микола подзвонив своїй матері, що живе за кількадесят метрів від них, – сказала, що теж невістки не бачила. Стривожено почали заглядати по сараях, хлівах. Там, де стояла корова, було зачинено зсередини. Микола якось відкрив ті двері – й обімлів: на путах (родина має коні) висіла дружина. Нежива… Кажуть, він косою ті пута перетяв і на руках виніс Тамару назовні. Викликали медичку, але повернути багатодітну матір до життя не змогли.
Слідом за ненькою погрожувала піти з життя одна з дівчаток
Похорон був страшний. У невеличке село на чотири хати з’їхалося не менше п’ятисот людей! Приїхала з Одещини майже вся Тамарина родина. Бо жінка була нетутешня, Микола познайомився з нею під час служби в армії й привіз на Рівненщину вже як дружину. Тоді люди й почали говорити всяке про те, як жили Микола з Тамарою, як сварилися й билися. Стали звинувачувати у смерті багатодітної матері вдівця.
– Тяжко було батькові, – розповідає син Олексій. – Весь був на нервах, щодня по три рази ходив до мами на могилу. Носив із собою її фотографію.
Микола розповідав дітям, що скрізь бачить їхню маму, що вона приходить до нього щоранку. Був дуже пригніченим. На дев’ять днів по Тамарі ще якось зібрався із силами і разом з дітьми поїхав у церкву, що в сусідньому селі Ілляшівка. Всі були до сповіді та причастя. Незворушно слухати службу Божу ніхто не міг, бо Микола весь час плакав, ридали й діти. Навіть священик не міг спокійно виголосити проповідь, так трагедія усіх підкосила.
– Як таке могло статися? То ж хороша сім’я, благополучна, – розповідає церковний староста Василь Тур. – Тамара була дуже співчутлива до чужої біди. Ми їздили з батюшкою по хатах, на АТО збирали продукти, хто що може дати. То вона стільки закатки винесла! Кажу: «Тамара, що ти робиш, тож у тебе дітей стільки». А вона сміється: «В мене цілий підвал тої закатки». Багато трудилися, бо мали і корову, свині, коня, овечок, баранів, усяку птицю. А городу скільки! А ще ж діти. То в церкву приїжджали нечасто, як правило, на свята.
Тим часом людські пересуди, що Микола «вбив» Тамару, не згасали. Особливо болісно їх сприйняла одна з дочок.
– У нас була ше їдна така трагедія, буду розказувати вже, бо не витримую, – плаче бабуся дітей, Віра Тимощук. – Син дуже згризся, був стривожений, казав, що не хтів жити, але ще чіплявся за життя. А тут внучці щось пішло до голови: «Я до мами хочу!» Якось приїхав Микола, бо комбайна шукав, щоб змолотити собі зерно, а я тільки від них пішла. Аж чую – голосить: «О Боже, що ж то мені вже робити? Одна пішла, таке зробила, вже й друга думає…» Прибігла, бачу, він дочку тримає. Така тривога, не передати. Прошу: «Донечко, шо ти задумала…» А вона заладила «піду за мамою» – і все. А то кинулася до батька: «Ненавижу!» І він її вдарив. Тоді взяв за шию – і на ліжко: «Лягай спати». Ніби дитина заспокоїлася. Але пів на другу, коли всі позасинали, вона втекла через вікно.
А зранку дочка написала на батька заяву в поліцію, що він її побив і… домагався. Правоохоронці приїжджали в сільраду, до голови, потім поїхали брати свідчення у Миколи. Це було за день до другої біди.
Вішався на хресті дружини
Те, що в родині коїлося в останні дні, страшно описувати. Микола не міг упоратися зі своїми почуттями. Він, як та мара, бродив по кладовищу. Син Олексій розповів, що батька вже знімали з маминого хреста – вішався на ньому. Перед тим подзвонив додому попрощатися. То сини примчали на могилки вчасно – ще живим вийняли Миколу із зашморгу. Діти, ридаючи, питали: «Тату, що ти робиш? На кого нас лишаєш?» А він тільки повторював, що не може без мами жити. Вдруге чоловік пішов вішатися у хлів – там, де звела рахунки з життям Тамара. І знову діти його врятували. Вони ходили за батьком слідом, щоб не наробив біди. Але не вгледіли. Наступного ранку найстарший син, 20-річний Євгеній, поїхав у справах в Остріг, а поки повиходили з хати менші, їхній батько таки завершив задумане. О 8-й годині ранку його знайшли повішеним у гаражі…
І знову село здригнулося від голосінь. Найдужче побивалася Миколина мати. Журиться, що, якби не люди, син, може, й залишився б живий. Мовляв, сільські балачки його доконали. Що він міг випити й піднімав на дружину руку, не приховує. Каже, Тамара не раз жалілася, що їй важко живеться. Мати пробувала словами втихомирити Миколу, та той не дуже-то й слухав. Проте на широкий загал ту проблему не виносили. Лише після смерті Тамари свекруха від родички почула, що невістка нібито збиралася розлучатися з її сином. Для неї ця новина була несподіваною.
Хата стоїть пусткою
Про причини такої страшної біди можна говорити багато. Одні бачили хорошу родину, яка добре виховує дітей, мало не щоліта з такої глибинки їздить відпочивати на море, справляється з чималою господаркою й завжди готова простягнути руку підтримки тим, хто її потребує. Інші ніби й чули, що між подружжям буває по-всякому, але махнули на це рукою, мовляв, ну що ж тут такого, всі сім’ї так. Що мати перебуває «на грані», ніхто не відчув…
За кілька тижнів восьмеро дітей відразу втратили і неньку, і тата. Долю неповнолітніх має вирішити опікунська рада. Сільський голова запевнив, що їх не розкидають по сиротинцях – опікунами готові стати найстарший із синів Тимощуків Євгеній і Тамарина сестра Євдокія Шевчук, що живе у сусідньому селі. Це питання ще вирішується.
Тим часом діти відмовилися повертатися в рідну хату. Хтось нині мешкає в бабусі, хтось – у тітки Дусі.
Господарку порають старші діти, їм допомагає бабуся. Зі сльозами на очах та страхом ступають на своє обійстя.
– То вам не передати, як то важко, – схлипує старенька. – Я кожен день маю ходити через Тамарині сліди, корову доїти. Діти – до гаража, де не стало батька. Найменший малий бачить машину – і плаче: «Брум-брум…» Бо з Кольою всюди їхав. Може, прокляття яке на нашу родину? Такого ще світ не бачив, таке нам горе. Великий дім, який ще місяць тому повнився життям, нині стоїть німий, неживий. Тільки гойдаються на дереві неподалік хати дві червоні стрічечки, що нагадують: звідси пішли в інший світ дві живі душі. Їх діти пов’язали на стовбур, закликаючи смерть, аби сюди більше не поверталася.
Наталія КРАВЧУК, Рівненська область Фото автора
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!