Онук зцілився на могилі діда-священикаАлла КОРЕНІВСЬКА із сином біля батькової могили

Онук зцілився на могилі діда-священика

Рівненщина

На Рівненщині не заростає стежка, що веде на могилу священика Олександра Малевича. До пам’ятника йому на цвинтарі у селі Старожуків Рівненського району все йдуть і йдуть люди. Не тільки для того, щоб згадати добрі діла свого душпастиря і залишити на могилі квіти, а й щоб… поросити про зцілення від немочей. А хтось повертається сюди, аби в подячній молитві схилити голову й пов’язати на надгробок стрічку.

Залишився з трьома малими дітками на руках

Олександр Малевич змалку виховувався у православному дусі. Бо і тато його, і дід, і навіть прадід були священиками. Хлопцем ходив у церкву, молився Богу, але думки обрати головною духовну стежку не мав.

– Олександр відслужив в армії, тоді женився. В нього з Нілою одне за одним народилося троє діток – два сини і дочка. Сім’я захотіла відділитися від батьків, і почали вони ставити собі хату. Велику таку, гарну. Але їм дуже важко було, бо все робили самі. Словом, мучилися. От на тій будові Ніла і підірвала своє здоров’я. Померла зовсім молодою, мала всього 29 років, – згадує брат священика Олексій.

Горе дуже підкосило молодого чоловіка. Він став замкнутий, зажурений. Якби не діти, які своїм щебетом і любов’ю зігрівали, хтозна, чи й сам би вслід за коханою не зів’яв. А так треба було працювати за двох, щоб прогодувати сім’ю, самому справлятись і з хатньою роботою, і у хліві та полі. Всьому давав раду сам, ні в кого помочі не просив.

– Коли мама померла, мені було три рочки, – розповідає Алла Коренівська, донька отця Олександра. – Її я зовсім не пам’ятаю, якою була. Але пізніше, як я підросла, мама стала приходити до мене в снах. Усе посуду мила, щоб мені було легше. А взагалі, тато сам нас ставив на ноги. Все робив – і прав, і їсти варив. І навіть косу мені заплітав. Тільки коли він пішов учитися в Луцьк на батюшку, наш дєдушка почав нами опікуватися, давати гроші, щоб мали за що купити поїсти.

Помер після нападу релігійних недоброзичливців?

Раніше Олександр Малевич працював у доці в Клевані. Тепер повернувся в рідне село вже духівником, закинувши мирську професію. У Старожукові є церква, але в ній на той час служив його батько, теж Олександр. Тож молодому священику дали парафію у сусідньому селі Сухівці.

– Він був дуже набожною людиною, – розповідає завклубом села Старожуків Наталія Фрейздорф. – Люди досі згадують, як ревно молився, дотримувався всіх постів, ніколи нікому ні в чому не відмовив. До того села близько 20 кілометрів буде в один бік. То батюшка все пішки ходив, часом велосипедом їздив. Міг і два рази пройтись, як треба. Був відданим Богу.

Одинадцять років він опікувався життям парафії. Але одного разу повернувся із Сухівців додому і зліг. Що стало причиною, люди тільки здогадуються. Хтось каже, що отець Олександр заморив себе голодом, відчуваючи власну провину за смерть дружини (він навіть власну дочку, скільки жив, ні на яку роботу не пускав – благословення не давав). Інші доводять, що священика побили невідомі, коли той повертався зі служби, через релігійні супере­чки в краї. Як було насправді, ніхто вже не розкаже. Бо минуло кілька днів – і батюшка помер…

– Це було для всіх нас шоком, – каже донька Алла. – Ми тата поховали біля мами, а не в Сухівцях коло церкви. Хай уже нас простить. Бо сюди, в Старожукові, часто можемо ходити на його могилку. Нема тижня, щоб я сюди із сином не прийшла. Буває, навідуємося кожні кілька днів. Помолимося, поговоримо – стає легше, на душі спокійніше.

Відступає заїкання і навіть... туберкульоз!

– А правда, що на могилі вашого батька люди зцілюються? – запитую.

– Он дивіться, скільки вже стрічок подячних нав’язали. То всі недавні. А хто сюди приїжджає і звідки, хіба я знаю? Але мій син Андрій теж після важкої хвороби тут на ноги став. Уперше привезла його сюди на інвалідному візку. Тепер сам ходить і навіть велосипедом їздить.

Кілька років тому хлопець важко занедужав. Рік провів у лікарнях, а звідти виїхав на інвалідному візку. Медики казали, що дивом вижив. Про повернення до повноцінного життя не йшлося.

– Він у 17 років захворів на інфекційний енцефаліт, також ставили і тубменінгіт, – пригадує жінка. – І нирки, і печінка – все було уражене. Чим ми тільки не спасались! Якби не люди, які дуже помагали, хтозна, чи син би викарабкався з тої лікарні. Але як його виписали, на дитину страшно було дивитися: худючий, нещасний, у возику. От я його вирішила повезти на могилу до свого тата, бо вже чула від інших, що допомагає.

– Це було на Спаса, якраз у селі празник, – розповідає Андрій. – Я обняв дідового пам’ятника, помолився і відчув себе краще. Сказав про це мамі, і вона стала часто мене на кладовище возити.

Минуло приблизно півроку. На Пасху зібралося біля церкви багато людей. Була там і Алла із сином Андрієм. Той ішов кругом храму хоч і на кульбочці, та своїми ногами, тримаючи маму під руку. Люди, побачивши диво, не могли очам повірити. Все перепитували в жінки: «Цьо Андрій?» Бо вже й поправився, і мав усмішку на вустах. А ще через кілька місяців хлопець узагалі став без будь-чиєї допомоги ходити.

У селі розповідають різні історії зцілення на могилі Олександра Малевича. Одна дівчинка так заїкалася, що ніхто нічим не міг допомогти. А коли її вели до причастя в церкву, то захлиналася від плачу, щойно бачила священика. Привезли її на могилу до отця Олександра – і дитя позбулося вади мовлення. Розказують селяни, що йдуть сюди набратися сили після важкої праці, коли болить спина чи ниє душа. Беруть грудочку землі з могилки – і прикладають до хворого місця. Кажуть, щиро просять – і отримують полегшення.

Наталія КРАВЧУК, Рівненська область

Фото автора

Схожі новини

© «Вісник»

Передрук будь-якої інформації можливий лише якщо гіперпосилання на «Вісник+К» стоїть не нижче другого абзацу і у кінці матеріалу не має позначки «Передрук заборонений». Перепублікація матеріалів із друкованих видань «Вісник+К» та «Люди і долі» можлива лише із письмового дозволу редакції.

  • вул. Перемоги, 15, м. Луцьк
  • T 0 332 77 48 84, 0 332 77 49 85
  • T Редактор сайту Ірина Бура 066 606 94 80
  • Email:visnyk@visnyk.lutsk.ua

Наші інформери

«Вісник» в соцмережах

Журнал «Люди і долі»

×