…Молодим спеціалістом після захисту дипломної роботи приїхав Степан Будний додому – у рідне містечко Струсів, що на Тернопільщині. Провідав матір, з якою так рідко бачився під час навчання в університеті. А у Чернівцях на нього вже чекало місце вчителя української мови й літератури в одній із середніх шкіл.
Помер у 24 роки
Про те, що сталося далі, Степан Будний розповідає у листі від 9 серпня 1957 року до свого друга студентських років Анатолія Добрянського: «Приїхав додому, розповів матері про свої справи, а вона в плач. І так мені стало її жаль, що я пішов на пошту і дав телеграму, що не приїду на роботу… Можливо, я заради мами нехтую своїм майбутнім. Мій обов’язок бути біля неї». Тоді навіть у страшному сні не могло примаритись, що через десять місяців смертельна недуга назавжди забере у матері єдиного сина, її надію та опору. Він згас у неповних 25. А до того за пів року у палаті онкологічної лікарні приречений поет написав свої найкращі вірші, котрі увійшли до скарбниці української поезії ХХ століття.
Але тоді, після закінчення навчання в університеті, здавалося б, ніщо не віщувало біди. Після двох місяців учителювання в сільській школі, за чотири кілометри від райцентру, які Степан долав пішки через ліс, він перейшов працювати кореспондентом у місцеву районну газету «Червоні зорі». Водночас викладав літературу у вечірній школі. Для поезії залишалися хіба що ночі. Але одноманітна робота в районці, провінційне оточення, брак друзів – усе це втомлювало, дратувало, засмоктувало нудною буденщиною таку неординарну особистість, якою був Степан Будний.
Знаючи про свою смертельну хворобу, що його дні, як-то кажуть, добігають, поет не прикривався пеленою болю, не відсторонювався від навколишнього світу, а продовжував боротися. Перечитуючи поезії Степана Будного, написані на порозі смерті, просто диву даєшся його мужності, нескореності перед невблаганними обставинами, його залюбленості у життя:
Я нап’юся вітру польового.
Досить горя, болю і плачу.
І до неба, неба голубого,
На весняних крилах полечу.
Будуть ще світанки малинові,
Хороводи яблунь у саду…
Дуже часто я тепер розмови
З Лесею опівночі веду.
Мама повісилася на могилі сина
Треба сказати, що в радянські часи поезія Степана Будного буквально пробивала собі дорогу до масового читача. Лише через три роки після смерті поета вийшла друком його поетична ластівка із символічною назвою «Людина до сонця йде». А побачила світ збірочка за сприяння незабутнього Павла Тичини, який був знайомий з передчасно згаслим Будним. Сталося це навесні 1958 року, коли класик нашої літератури як депутат Верховної Ради республіки зустрічався зі своїми виборцями у Тернопільському медінституті. Туди разом з іншими місцевими молодими письменниками запросили і Степана, який уже лікувався в обласному онкодиспансері. Хворий поет читав свої вірші. Згадують, що поет-академік уважно слухав свого молодого колегу, а тоді поцікавився в редактора обласної газети «Вільне життя» Миколи Костенка, який сидів поруч у президії: «А хто цей юнак?». «Кореспондент районної газети і заодно вчитель вечірньої школи», – почув у відповідь. «Великий поет з нього буде», – зробив висновок столичний гість.
У 1972 році надруковано «Поезії» Степана Будного, до яких увійшло майже півтори сотні віршів. І лише в роки незалежності України до нас приходить цей поет у повноті своєї творчості. Зокрема у книзі вибраного «Син землі», у спогадах про поета «Молодий нащадок Прометея». Зроблено це передусім стараннями двох земляків-теребовлянців: журналіста і редактора Григорія Кушнерика та письменника і видавця Михайла Ониськіва.
Нині у Струсівській школі, яка названа іменем поета, створено його музей.
Навіть на порозі смерті люблячий син постійно переживав за рідну матір: як то вона житиме без нього, без його підтримки? Гіркі передчуття не давали йому спокою. Чи не тому на пам’ятнику поету викарбувані такі рядки:
Все лишаю з печаллю і сумом.
Хай буяє, хай квітне земля!
Лиш твою віковічную думу
Хто розвіє, о мамо моя?!
Мати ходила до Степана на кладовище чи не щодня упродовж кількох років. І не витримала великого горя – повісилася на синовій могилі. А за Степаном Будним і досі сумують верби під осінніми зорями над тихоплинним Серетом.
Володимир КРАСНОДЕМСЬКИЙ
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!