У Нововолинську проживає сім’я капітана Задорожнього – вдова Наталія і двоє діток. Андрійку виповнилося вісім років, Ганнусі – чотири. Прожиті спільно дев’ять років дружина згадує з теплотою і вдячністю. Вони зустрілися, коли Наталі було уже за тридцять. І це була дійсно доля.       

– Я приїхала у січні в гості до своєї подруги, яка вийшла заміж за військового, – пригадує жінка. – До них заглянув і Андрій. Так познайомилися. Уже через два тижні занесли заяву у ЗАГС. А у грудні в нас народився Андрійко.    

Усе промайнуло, як один день. Подружжя з любов’ю вило своє сімейне гніздечко. У двокімнатній квартирі, яку Андрій отримав у Нововолинську, сам зробив сучасний ремонт. 

– Він був у мене майстер на всі руки. Сам ремонт робив, меблі складав. От шафа-купе, дитячі двоповерхові ліжечка… Я була всі ці роки «за мужем».  

Та й сама Наталя не з останніх господинь. У квартирі на стінах – вишивки. А дизайнерський плетений гачком саморобний годинник – це просто шедевр і окраса оселі. 

Своє ж життя після 1 серпня 2014 року Наталя описує, як якийсь незрозумілий страшний сон: прокинеться – і буде все, як і було.     

– Андрій загинув дорогою до Савур Могили. Перекинувся міномет, і юний хлопчисько опинився під його вагою. Андрій як командир кинувся на допомогу. Почали зриватися міни. Цілу годину. І Андрія не стало, – підступні сльози заважали говорити. А взагалі-то Наталя тримається – не дозволяє собі плакати при дітях.  

Каже, коли про смерть чоловіка дізналася, то весь світ перевернувся, нічого не хотілося: тільки лежати, щоб ніхто не чіпав. Сили жити їй тоді дали діти. Маленькій Ганнусі досі щоночі сниться татко. Живий. Вона ж татова доця. Андрійко у свої вісім років уже усвідомлює, що він лишився у родині єдиним мужчиною. Знає, що таке відповідальність – коли мами вдома немає, він і сестричку нагодує, і пригляне за нею. От тільки хвороби почали до хлопчини чіплятися. До цього практично не хворів – навіть нежитю не було. Стрес від втрати тата дався взнаки.      

Поховали капітана Андрія Задорожнього у Ковелі – звідти родом Наталя, і туди сім’я збирається переїхати жити. Хоча його останки залишилися і на місці загибелі.  

– Він загинув за п’ять кілометрів від батьківського дому, – буквально ошелешила Наталя. – Він же виріс під Донецьком. Там зараз живуть його батьки. Сестра – у Красноармійську.   

Жінці боляче розповідати. Адже це справжня сімейна драма. Три місяці Андрій був на рідному Донбасі. Мати тільки раз приїхала побачити сина. А сестра – жодного. Хоча його частина якийсь час і перебувала за 15 кілометрів від Красноармійська. 

– Коли сказали, де вони, я зраділа. Думала: Катя приїде, йому домашніх пиріжків напече. Я б до рідного брата і за сотню кілометрів прилетіла. Та там інші поняття. Вона сказала: «Зачем ты сюда пришел?»  Бог їм суддя.  

Батьки і сестра Андрія були на похороні. Потім деякий час навіть телефонували: потрібно було пенсію оформити, та й від своєї частини державної допомоги на користь внуків вони не відмовилися. Коли фінансові питання були залагоджені, зараз практично не телефонують. Наталі це болить. Адже діти хочуть спілкуватися з бабусею і дідусем. Вони у них єдині, бо Наталя давно сирота. Та найбільш вражає, що мати так ні разу й не прийшла на місце загибелі сина. Хоча там, практично біля хати, також покоїться його частинка.   

Віділлються сирітськії сльози...

Сьогодні Наталя Задорожня змушена вирішувати проблеми, про які раніше й гадки не мала. Аби підтримати родину загиблого воїна, обласна рада виділила 100 тисяч гривень, міська – 10. Гроші прийшли на її рахунок у «ПриватБанк». 

– Мене питали: «Тобі гроші прийшли?» Дивлюся, є на рахунку. Якщо чесно, я навіть не зрозуміла, що то за сума. Думала, що то 11 тисяч. Але знімати і нести їх у хату було страшно. Перевела на поточний рахунок у «Дельта Банк», бо банкомат був ближче до дому. Я ж не розуміюсь на банках, взагалі справ з ними ніколи не мала. У грудні виявилося, що я не можу зняти гроші. Пішла у відділення, дивлюся – там пенсіонери у чергах стоять. По 200 гривень видавали в день. Мені не було часу цим займатися. Була у начальника. Просила допомогти, порадити, що робити. Я ж не економіст і не фінансист. Він мені порекомендував депозит оформити. Відмовилася. Інших варіантів не пропонував. Тільки заспокоював, що все буде добре. Мовляв, «Дельта Банк» такий великий, що нереально, щоб він збанкрутував. 

2 березня «Дельта Банк» визнано неплатоспроможним. Зараз там до червня працює тимчасова адміністрація. Гроші Наталії Задорожній, звичайно, повернуть через Фонд гарантування вкладів. От тільки питання: коли і що за них можна буде купити? Наталя ж навіть повної вчительської ставки, у школі де працює, не має. Першого вересня взагалі на роботу не хотіла йти – у голові пустка. Думала, що не зможе працювати. Добре, що колеги підтримали і переконали взяти хоч декілька годин. Сьогодні робота рятує. І у моральному плані, і в матеріальному.   

 Як може спокійно спати банкір, який взяв гроші у вдови, знаючи, що банк – банкрут? Саме так, знав, бо на момент, коли Наталя переводила туди гроші, в банку уже були проблеми з виплатою депозитів. Її чоловік загинув, щоб цей банкір міг жити у мирній країні. Як можна було зазіхнути на гроші вдови? Совісті у начальника «Дельта Банку» в Нововолинську просто немає.