Коли дочка «підсадила» мене на сайт «Однокласники», в друзі почали додаватися і росіяни, і грузини, і білоруси з українцями. Знайшлися знайомі навіть у Німеччині. Ділилися своїми радостями і незгодами. Коли у моїй сім’ї трапилася біда, мені писали і питали, чим допомогти, запрошували у гості в Росію. Навіть гроші на дорогу пропонували, аби тільки приїхала. З Росією мене зв’язують не тільки спогади. Там живуть два старші сини, дві невістки, внучка…

Перебираючи в пам’яті минуле, я весь час думаю: було в Росії непогано, але душа чомусь рвалася до рідної землі. Коли отримувала українського листа, то перечитувала його десятки разів, боячись щось пропустити. Ці листи з України й досі зберігаються у мене. Часом візьму якийсь – і плачу. Здається, час би викинути, спалити, а чомусь шкода, перечитую… Мабуть, така вже моя українська душа, що приросла до цієї святої стражденної України, яку весь час намагаються заграбастати заздрісні вороги. 

Я довго думала, як донести до своїх російських друзів правду. Першим був статус «Хотят ли русские войны?» Та коли мова зайшла про російських найманців в Україні, майже всі в один голос твердили «русских солдат в Украине нет», «нет и всё тут», «вы все врёте!» До мене приєдналися такі ж, як і я, котрі вірили, що нас в Росії таки почують. Але з того боку лилася така нелюдська агресія, що мені здавалося, це не ті люди, котрих я знаю. Вони чули лише те, що хотіли чути, і бачили те, що хотіли бачити, сліпо вірячи своєму ідолові Путіну.

Ба, навіть мій старший син повторював, як папуга, що все неправда, що це пропаганда проти Росії, через що ми навіть декілька місяців не спілкувалися. А невістка, надивившись кацапських ЗМІ, писала: «Давай Пашку (син мій молодший) к нам переправляй, пока его ещё не забрали. Как же ваши могли додуматься детей на войну забирать…» Я їй «по-русскі» пояснила, що у нас насправді відбувається. Спитала, чи бачила вона, коли у нас гостювала, хоча б одного бандерівця, які мали продати її в рабство, як казала її мати, а моя «руська» сваха, коли та їхала до нас. А оце днями «руська» сваха змінила думку про українців і Україну. Тепер через дочку у гості до свахи-бандерівки напрошується.

Часом здається, що Росію разом з Путіним масова шизофренія охопила. Моя інтернетна війна продовжується, але росіяни вже помітно схолонули. А може, прозріння приходить? Одна знайома пише: «Я вот лично не могу доехать ни до вашего президента, ни до нашего и плюнуть им в лицо. Да, я так думаю! Как и каждый здесь пишущий. Мы так же спим в страхе… Мы не дураки и, смотря ваши каналы и наши, понимаем: в стране бардак, и у каждого свой…»

А ось нове повідомлення від іншої людини. Цитую дослівно. «Наташка! Не зря я тебе поверила, хотя сомневалась немного, если честно. В России подписан приказ президента о мобилизации мужчин и пацанов-резервистов на будто бы учебу, которая будет длиться два месяца. Совсем обнаглели, с понтом: мы не понимаем, что на Украину, в пекло. Мясо свежее понадобилось. Я своих не пущу! Пусть наши политиканы и их детишки туда п… Другим пусть лапшу на уши вешают, только не мне. Меня «ящиком» не прозомбируешь! Что же украинская армия не может выгнать этих сраных русских вояк? Перебили бы их к чёртовой матери – глядишь, всё бы прекратилось…»

От пишу зараз і думаю, як же пояснити людині «Что же?» Якби в нашій українській армії та у «верхах» було менше Іуд, здатних за гроші продати навіть душу, то не ходила б зараз Україна у чорній хустці, оплакуючи своїх дітей, нових жертв війни. Не думали б ми, як вижити, або чому якесь шмаття купувати по курсу долара чи євро, а своє, вирощене у власному господарстві потом і мозолями, продавати за гривню, що з кожним днем знецінюється. Що наша армія, якби не волонтери та весь народ український, який об’єднався, ходила б гола і боса, з обрізами. 

Радує, що Росія, здається, прозріває врешті, але кожного вечора, молячись до Господа, я прошу миру для моєї України. Гинуть люди. Кожного дня. І не важливо, хто вони, адже перед Богом всі рівні.