У невимовному горі припадала до маминої труни Надя, невтішно плакала і причитала. А до неї тулилися осиротілі дрібні дітки – то її менші братики та сестрички. Обнімала їх, заспокоювала, бо крізь плач доходила думка: на її совісті ці сироти, вона мусить їх піднімати. Хоч сама тоді мала всього 18.
Найменшій – 11 місяців
Тяжкий хрест випав на долю Надії Кундюк із села Маньків Локачинського району. Один страшний день забрав маму. На підводу, якою їхали вона з батьком, налетіла машина. Мама загинула миттєво, а батько… навіть не постраждав.
Коли Надя почула жахливу звістку, мало не посивіла. Тоді й стала ненькою для шістьох молодших братів та сестер. Наталці – десять, Михайлику – вісім, Люді – шість, близняткам Оксані та Валері – три, найменшій Нелі всього одинадцять місяців. Сама ж Надя була вже заміжньою і з чоловіком Петром ростила семимісячну донечку Таню. На їхні плечі впали великий тягар і клопоти. Надіятися не мали на кого. Бабуся була вже старенька, те горе і літа так прибили її, що навіть не могла попрощатися з покійною дочкою. Батька сім’я не обходила. І тепер Надя при згадці про нього лише махає рукою, каже: «Вже помер».
Хату, колишню швейну майстерню, молодим доярці та механізатору Кундюкам виділив колгосп. І тільки стали обживатися, як раптом таке горе. Дітей Надя вирішила забрати до себе. Хоч був батьківський дім, проте на другому кінці села – не бігати ж туди-сюди. Це тепер у Надії з Петром не гірше, ніж у людей: є ванна, меблі, біля паркану стоїть машина. А тоді…
– Звичайно, було важко… – спокійно згадує ті безпросвітні роки небагатослівна Надя, спрацьована, знесилена від важкої роботи. – Картоплю зберігали в одній з кімнат, бо ще не було ні погреба, ні хліва. Дітей не мали де покласти, спали у коридорі. Не було ні шафи, ні ліжок, ні холодильника, навіть стільців усім не вистачало. Але діти не капризували, всі були слухняні.
Сказати, що Наді було трудно, – то нічого не сказати. Наварити їсти, нагодувати, випрати, випровадити старших до школи, піти на батьківські збори, попорати господарку, обсадити городи… Не спала безсонними ночами, вставала то до сестрички, то до своєї хворої донечки. І це у 18 літ!
Сестру вдочерили
– Може, тоді й не уявляла, як то буде, але віддати дітей навіть не думала, – каже Надія.
Вона не плаче, усі сльози давно вже виплакала. Ця думка прийшла лише тоді, коли скрута і біда обсіли молоду сім’ю. Маленька донечка тяжко хворіла, мала церебральний параліч. Коли Надя не давала ради, вирішила на якийсь час віддати в інтернат близнюків Оксану та Валеру і найменшу Нелю. Була впевнена: до школи підуть у рідному селі. Боліло серце за кровинками, та ще більше душа рвалася на шматки, коли дивилася на страждання своєї доні. І знову біда не оминула цю сім’ю. Померла маленька Таня.
– Коли ми поховали дитину, поїхали забрати назад близнюків та Нелю. Але поки з рік були в інтернаті, меншу Нелю встигли удочерити, – розповідає Надія. – Вона до класу четвертого не знала, що то нерідні батьки, але, як то буває, чужі люди їй все розказали… Живе на Волині, вже вийшла заміж, має дочку, родичається з нами, ми не раз їздили в гості. Там їй добре.
Гроші розділила між усіма
Відтоді, як мама осиротила своїх дітей, минуло 25 літ. Деякі вже й самі стали батьками і, мабуть, усвідомлюють, які клопоти звалилися на їхню бідолашну Надю у 18 років. Яке треба було мати щире серце, добру душу, любов до рідних, щоб усіх виростити! Тепер їй 43, із чоловіком виховують четверо дітей. Як склалася доля братів та сестер? Першою благословення просила у старшої сестри Наталя, коли виходила заміж. Їй Надя з чоловіком справили весілля не гірше, як у людей. Має двох синів, живе у Любомльському районі. Валерій теж одружений, ростить дочку, мешкає недалеко, в Окорську. Інші ще поки не знайшли свою долю. Оксана має квартиру в селі, Михайло перебрався до батьківської хати, а Люда – при Наді. Всі разом зустрічаються не часто, але обов’язково з’їжджаються до Надіної хати на празник – як до рідної мами, яка їх не порозкидала по світах. То для них святе.
– Слава Богу, якось тоді вижили... – вголос роздумує Надія.
Повік не забуде доброту сусідів, які допомагали наглядати за дітьми. А ще гіркою долею бідових сиріт перейнялися сотні небайдужих волинян. Особливо добрим словом Надія згадує віруючих з Луцька. Вони збудували хлів, льох, відремонтували хату, встелили підлогу, вставили двері, привезли меблі. Також жінка щиро вдячна усім незнайомим, які жертвували незвичайній сім’ї гроші, одяг, продукти, що надходили чи не з усіх куточків Волині. За переказані кошти Надія виплатила свою хату, а також розділила між усіма братами та сестрами.
Олена ПАВЛЮК, Волинська область
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!