Кажуть, Бог дає людині стільки випробувань, скільки вона може винести. Очевидно, що Євгенія Герасимюк із села Овадне Володимир-Волинського району – сильна жінка, бо у житті довелося чимало зазнати. А все почалося від народження – мама Надя її «нажила» у німецькому полоні, дівчинка з дитинства була хвора (вада слуху). Це наклало свій відбиток на розвиток. Інтернати, одиноке життя, зустріч з татом-іноземцем, згоріла хата, шахраї, які намагаються її виселити з житла, де мешкає 15 років, – і все на долю однієї людини. Кіно знімати можна.
Мама розповіла правду на смертному одрі
Майже все своє життя Женя думала, що її тато – російський солдат Петро, якого мама зустріла серед воєнного лихоліття у Німеччині, куди вивезли на роботу. Додому ж в Овадне вона повернулася вагітною, і 10 серпня 1945 року народила дівчинку – Євгенію. Записала «Петрівною». Важко було після війни. У родині кажуть, що якось Надя не втримала на руках свою доню, малеча впала і сильно вдарилася головою. Спочатку думали, що обійшлось. А потім з’ясувалося, що дитина частково втратила слух. Яке тоді було лікування? Женя навчалась у спеціалізованих інтернатах і у дев’ять років уже почала непогано, як для нечуючих, говорити. Нею опікувалися в основному дід з бабою. Мама Надя вийшла заміж, переїхала у Любомль, народила трьох синів. Кажуть, доньку кликала до себе жити, але та не схотіла. Їй було добре в Овадному, де дівчину любили, жаліли, піклувалися.
Про таємницю свого народження Євгенія Герасимюк дізналася, коли мама захворіла і лежала на смертному одрі. Тоді й розповіла одній з невісток про свою велику любов, яку зустріла в далекому 1944 році у німецькому полоні – голландця Ганса ван Кранена. …Їхня зустріч була випадковою. Вони обидвоє працювали на фабриці «Майбах» у німецькому місті Фрідріхшафен. Тільки у нього на робі була нашивка «Вест», а у неї – «Ост». Проходячи цехом, молодий чоловік почув страшний крик. Це кричала молода дівчина, коса якої потрапила у верстат. Не довго думаючи, він склом обрізав волосся, чим і врятував їй життя. Так починалась історія великого і трагічного кохання. Молоді домовились одружитися після війни. А для того, щоб ніколи не забувати про свою обіцянку, зробили на руках татуювання. У неї було набито «Ганс», а у нього на всю руку – «Надя». …Через два місяці Ганса і Надію німецька адміністрація розлучила. І вони більше ніколи не бачилися.
Усе життя розшукував і писав листи
Лише за чотири дні до смерті жінка дізналася, що Ганс розшукував її всі ці роки через Червоний Хрест. Саме туди звернулися рідні Надії Карпівни, приголомшені почутою історією. Ганс був одружений, мав трьох дітей – доньку і двох синів (один з них помер). Дружина його все життя знала, що чоловік шукав українку Надю.
А та не встигла прочитати лист, який надіслав їй коханий, – відійшла у кращий світ. У тих рядках – через десятиліття пронесена любов.
«…Я часто згадував усе те, що сталося з нами в Німеччині… Як ти завжди прала мій одяг, або ті романтичні ночі, коли я лежав у твоєму ліжку до третьої години. Я все ще думаю про це… …Чи пам’ятаєш ти ту ніч, коли ми змушені були піти з наглядачем? Ти – для того, аби покласти руки на стіл, по яких тебе били гумовою палицею, я – аби мені приставили дуло пістолета до потилиці. Це страхітливі речі, які не забуваються.
…Сам наглядач сказав мені, що сподобався я одній польській пані, з якою не бажав нічого мати. Вона й розповіла про нас німцям… Наступного дня мені було наказано прийти до начальника СС, відразу після цього перевели у штрафну колонію. Я тяжко працював з п’ятої години ранку до восьмої вечора. Проте втік з того жахливого місця. З січня по березень переховувався – спав по кущах, крав яйця у фермерських хлівах. Робив усе, аби вижити, доки американські солдати не звільнили нас на другий день Пасхи. Це сталось у Падерборні – за 175 кілометрів від Меммінгена, де ти працювала на кухні. Я повернувся туди, щоб знайти тебе.
…Обходив усе у незручних дерев’яних черевиках, але, на жаль, спізнився – тебе вже не було. Це розбило моє серце… Я постійно думав: «Де ти, моя Надья?» Це питання не давало мені спокою ці довгі 55 років. Так, у мене була твоя адреса, але СС забрало всі мої папери. Я був убитий горем, і ніхто не міг мені допомогти.
Якби моя мрія збулася, ти би зараз була голландською леді. Я такий щасливий, що ти знайшла мене, що у тебе був гарний чоловік, який піклувався про тебе… Але так прикро, що не мав змоги спостерігати, як росте моя донька Дженні (Женя). Це така хвилююча думка, що у мене 54-річна донька, яку я навіть не бачив… Важко все це усвідомлювати.
Чи не могла б ти у відповідь надіслати своє фото? Я б хотів побачити, як ти виглядаєш у 74 роки. Мені дуже цікаво, чи ти маєш татуювання – у мене й до цього часу на руці наші імена!!! Надіє, найдорожча, не переставай мені писати, для мене це дуже важливо… Я хочу підтримувати з тобою зв’язок доти, доки буду тобі потрібен, доки ми будемо живі…»
Донька і батько розуміли один одного без перекладача
Про трагічну історію кохання голландця Ганса й українки Надії, пронесену через роки, дізналися журналісти нідерландської телепрограми «Сюрприз-шоу», щось на кшталт «Чекай на мене». Вони вирішили допомогти зустрітися Гансові якщо не з його першою любов’ю, то з донькою, про існування якої не відав півстоліття. Так в Овадне прийшло запрошення відвідати далеку країну. Звичайно, Женя, зважаючи на свій стан здоров’я, не могла їхати одна. Її супроводжувала двоюрідна сестра Галина Кравцова. І через 15 років жінка каже, що мурашки по шкірі йдуть, коли згадує все це.
– Нам візи відкрили за один день. Приїжджаємо на телестудію, а там у гарного підтягнутого старшого чоловіка беруть інтерв’ю – просять розповісти про його любов. Подивилась і не повірила: Женя – копія свого батька, ніякого ДНК не треба. Я почала шепотіти, що то її тато. Він якраз підняв рукав і показав напис: «Надія». І тут йому говорять про дочку. Виходить Женя. Ви би бачили ту зустріч! Я думала, що у мене серце розірветься. Як вона його обняла: «Татко мій!» Він до неї щось по-своєму говорив. Вони і без перекладачів розуміли один одного. Ми там прожили 10 днів. І весь цей час Ганс не відходив від Жені, а вона від нього.
Ганс ван Кранен був небагатою людиною. Вони жили у котеджі на утриманні. Але, за словами пані Галини, сім’я зустріла Женю надзвичайно щиро.
– Приїхав її брат з дружиною (вона у нього індіанка), сестра. Понакуплювали всякої всячини! Взагалі, у голландців так не прийнято. А тут – столи ломилися від наїдків. Пропонували Жені та мені з чоловіком переїхати жити у цю країну. Та якось не зважилися. На прощання подарували їй золотий ланцюжок з медальйоном. Це була єдина зустріч тата і доні. Спочатку голландська родина ще писала листи, телефонувала в Овадне. На заваді у спілкуванні став мовний бар’єр – що можна говорити без знання мови? А потім зв’язок і зовсім обірвався. Ганс помер, його дружина також. А у молодих своє життя. Їм, очевидно, не до Жені. На схилі літ – без хати А у неї трапилася нова біда. Десь у 2001 році у жінки згоріла її старенька хата. А з нею і документи, фотографії…
– Це якраз на Михайла було. Вона у чому була вдіта, у тому напередодні зими на вулиці й зосталася, – розповів сільський голова Сергій Панасевич. – Я добре пам’ятаю, як тоді люди зібралися і постановили зірвати замок з хати уже покійної на той час Марії Романовської. У них з чоловіком дітей не було. Жили вони в центрі села, там мали будувати колгоспну контору. От їх і перевели у ту хату, що належала господарству. Марія померла у будинку престарілих. А хата виявилася приватизованою. Але оскільки на неї тоді ніхто не претендував, ми там Женю і поселили. Не на вулиці ж їй було зоставатись! Як пройшло десять років, з’явився у селі молодий чоловік і каже – звільняйте хату, вона наша. І показує документи. Я запитав, що вони думають з нею робити. Він мені: «Продавати». Запропонував купити, хай буде на балансі сільської ради. Женя у ній віку доживе, ще комусь згодиться. Молодий чоловік пообіцяв подумати, але так і сам не телефонував, і на мої дзвінки не відповідав. Потім прийшла повістка до суду. Я сам там був і відстоював Женині інтереси, знайшли юриста. Позивачі того дня не з’явилися. Не знаю, чим ця історія закінчиться. Але Женю в обіду ми не дамо.
У сільській раді хочуть, щоб хату визнали безхозною. Впевнені: тут діють шахраї, які обманним шляхом забирають житло в одиноких людей. Надто вже підозріло все із заповітом і небажанням продавати будинок. От так на старості років на Євгенію Герасимюк звалилося нове випробування. Добре, що люди, влада в селі її підтримують.
Наталка СЛЮСАР, Волинська область
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!