Воістину великою і світлою була ця людина. Всього себе він віддавав служінню Богу і людям. Важко передати у невеликій газетній публікації багатогранну діяльність Ніфонта. Це ще належить комусь зробити. Нижче подаю кілька цікавих історій, пов’язаних із ім’ям владики.
Сирота
У Василя Солодухи (це мирське ім’я та прізвище Ніфонта) матері не стало у два роки, батька – в чотири. Так зостався круглим сиротою. Дитину прихистила тітка. Народився він у селі Галина Воля Старовижівського району Волинської області. Розповідають, що з малих літ Василь прихилився до Бога, ревно молився і вірив. Можна уявити, як трудно жилося сироті у післявоєнні роки у віддаленому поліському селі. У нього було дуже загострене почуття справедливості. Він нікого не міг образити, змалку був дуже добрий і щирий.
Мені доводилося зустрічатися з чоловіком, котрий разом з Василем служив в армії. Він багато розповідав про солдата Солодуху, котрий явно вирізнявся серед однополчан. Ніколи не лихословив, нікого не ображав і не принижував – навпаки, завжди допомагав слабшим.
Наприкінці сімдесятих років минулого століття після закінчення духовної семінарії та постригу в монахи Ніфонт прийшов служити у Свято-Троїцьку церкву в моєму рідному селі Рудка-Козинська. До того не везло нашим прихожанам. Один попередник заглядав у чарку, інший – на жінок.
Після перших тижнів, місяців людей у храмі явно погустішало. Пригадую, моя мама не пропустила жодної недільної служби, не кажучи вже про великі свята. Тоді у нашу парафію входило дев’ять сіл. Та в церкву йшли не лише місцеві, дуже багато приїжджало земляків Ніфонта, віруючих із Білорусі. Можна сказати, що Рудка-Козинська стала місцем справжнього паломництва. Люди йшли, їхали послухати слово Боже з уст монаха. Бо воно було свіжим, переконливим, глибоким.
Звісно, що така ситуація не подобалася місцевим партійним босам. Вони розгорнули цькування Ніфонта. У газетах – від районної до центральних – почали з’являтися викривальні статті про монаха. До Ніфонта зачастили партійні делегації різних рівнів зі спробою переконати його знизити, так би мовити, релігійну пропаганду…
Пригадую, як одного разу повернувся з такої поїздки до Ніфонта мій колега Феодосій Мандзюк, нині вже покійний. Він тоді працював у газеті «Радянська Волинь», у відділі пропаганди, і був включений у групу партійних чиновників, котрі намагалися переконати, що священик порушує закон, перевищує свої повноваження і так далі, і тому подібне… Ніфонт спокійно, слово за словом, розбив у пух і в прах їхні претензії. Бо добре був підкований теоретично і практично. Як виявилося, він чудово знав закони. Виписував у той час тринадцять періодичних видань, зокрема центральну партійну газету «Правда», журнал «Вопроси марксістско-лєнінской філософіі», котрий ішов на район у двох примірниках. Один – у читальний зал районної бібліотеки, другий – Ніфонту.
Феодосій розповідав, який блідий вид мали партійні пропагандисти на фоні батюшки. Соромно було на них дивитися. Тому й нічого не написав. Звичайно, одержав на горіхи від редактора за невиконане завдання.
А от у районній газеті з’явилася в’їдлива замітка «Сирітка», у якій журналіст, не знайшовши ніяких серйозних аргументів проти Ніфонта, почав голослівно, брехливо звинувачувати в різних гріхах, докоряючи, що, мовляв, він прикривається, спекулює своїм сирітством. Удар був болючий, підступний і підлий. І Ніфонт не витримав.
Наступного дня о п’ятій ранку він постукав у вікно до сім’ї своїх близьких друзів і сказав:
– Я більше так не можу, піду в монастир.
Хазяї розгублено мовчали, не знали, що відповісти почорнілому від болю та приниження батюшці. А тоді впали на коліна і почали благати:
– На кого ж ви нас кидаєте?
Це було так щиро і самовіддано, що Ніфонт завагався. Зрештою – залишився і прослужив у Рудці-Козинській тринадцять літ.
Ніфонт хрестив моїх дітей
Найстаршому сину Володі було приблизно років два, як з ним почали діятися дивні речі. Серед ночі о годині третій-четвертій дитина схоплювалась і несамовито кричала. І так день у день. Ми до лікарів – ті нічого путнього пояснити не могли, виписали порошків – і на тому лікування завершилось. А дитя як кричало ночами, так і продовжувало. Добрі люди порадили звернутися до бабок. Спробували – безрезультатно. Мати моя настоювала: зверніться до Ніфонта, він молитвою вилікує. Спочатку віднікувались, але пізніше погодилися. Просто виходу не було.
Перше, що він зробив, то викинув чорний пояс, яким сина обперезала знахарка. Запитав, чи хрещена дитина. Звичайно, ні. Я тоді працював у партійній газеті, за такі речі міг вилетіти з роботи. Тому брат з братовою дали добро без мого відома й охрестили Володю. Крім того, Ніфонт прочитав якусь молитву. Потім ще возили малого до нього два рази. Відтоді дитина спала спокійно, жахливі крики зникли.
Коли через сім років на світ з’явився Тарас, я вже вчився у вищій партійній школі в Києві й обряд хрещення міг узагалі поставити хрест на моїй кар’єрі. Знову родина понесла мою дитину до Ніфонта. Так що завдяки йому мої старші сини, попри трудні атеїстичні часи, одержали благословення на небесах.
Владика, незважаючи на свій поважний статус, був напрочуд привітною людиною, любив жартувати. Коли мої сини повиростали, стали редакторами, одного разу після служби за здоров’я журналістів у день професійного свята Ніфонт запитав з посмішкою у Тараса:
– А ти пам’ятаєш, як я тебе хрестив?
Син розгубився, не знав, що відповісти. Тоді я поспішив на виручку і сказав:
– Навіть я не пам’ятаю.
– А ви, Женічка, тоді взагалі не бачили церкви, – так ніби легенько, але болюче кольнув мене.
Причому заслужено. Нелегкою була моя дорога до Бога. Не скажу, що я був геть невіруючим. Знав «Отче наш», але голову задурманили радянське виховання, навчання, віддалили мене від Господа. Хоча постійно хотів вернутися на праведну дорогу.
І тут владика відіграв велику, якщо не головну роль. Завдяки йому я попав на Святу Землю у складі паломницької делегації. Це було духовне потрясіння у кращому розумінні цього слова. П’ять літургій, п’ять сповідей і причасть, з них три – біля Гробу Господнього. Це міг організувати лише Ніфонт. Причому він усе пояснював, розтлумачував, як сприймати, як розуміти.
Після повернення ми з владикою нерідко зустрічалися, дискутували. До речі, він був дуже уважним читачем нашої газети. Проте ніколи не нав’язував своєї думки. Ми активно висвітлюємо життя церков і Київського, і Московського патріархатів. Ніфонт якось зауважив:
– Я розумію, у вас різні читачі, і ви не можете приймати чиюсь одну сторону.
Кликав мене по імені, але на «ви». Часом доречно поправляв. Колись я назвав Бога «Всевишній», то він пояснив, що так його називають мусульмани, а християни – просто Господь, Бог. У свою чергу я цікавився, чому в їхній конфесії служать старослов’янською, а не українською мовою.
– У нас ніхто не забороняє рідну мову, – пояснив Ніфонт. – Проблема в тому, що немає хороших перекладів молитов, піснеспівів. І ніхто за це не береться. А жаль.
Для мене ця людина була і завжди буде взірцем толерантності, інтелігентності, глибоких переконань і віри у Господа.
Чому так рано він пішов від нас?
Сьогодні минуло дев’ять днів, як немає владики серед нас. Йому йшов лишень шістдесят дев’ятий рік. Усього-на-всього старший від мене на три роки й один день. Я народився четвертого жовтня, а він – п’ятого. Та за такий короткий вік Ніфонт дуже багато зробив для православної віри. Багато допомагав бідним людям, сиротам.
Він, як правило, відзначав свої дні народження у рідній Галиній Волі. Якось запросив на таке свято й мене. Урочисто проходила служба Божа, а владика напівпошепки розповідав, як допомагав будувати цей храм, як заповів, щоб його поховали біля мами на тутешньому кладовищі. Хтось підходив для благословення, він представляв мене приблизно так: «Це редактор «Вісника», мій хороший друг». Мене розпирало від гордості, що я став другом самого Ніфонта. Народу в церкві було море, з часом я відійшов. Того дня було ще 55-річчя одного хорошого товариша, тож планував заскочити до нього і привітати. Підходжу до службового авто, стоїть шофер блідий, як стіна, з округленими очима.
– Що сталося? – запитую.
– Ключ запалювання захлопнув у багажнику.
Люті моїй не було меж. Усі мужики Галиної Волі намагалися відчинити наш автомобіль. Приблизно через годину-півтори їм це вдалося. Тим часом служба закінчилася, почався хресний хід навколо храму. Я приєднався. Ніфонт пізніше запросив мене на трапезу. А там надали слово для тосту і мені, та ще й співали «Многая літа».
Надвечір я встиг і до товариша на день народження. Аж десь через рік розповів владиці про той випадок. Він хитро примружився:
– Женічка, ви можете обманути мене, тільки не Його, – і багатозначно показав пальцем на небо. – Значить, Господу було угодно, щоб ви були з нами.
Мудрістю владики не можна було не захоплюватись. І слово у нього було ємким, образним, сильним. Які він проповіді говорив! І знаходив прості відповіді на складні запитання.
Одного разу я простодушно поцікавився, чому Господь допускає, щоб було так багато негідників, підлих людей на землі. І він тихо сказав:
– Усякі є, і всяких треба.
Запитуєш себе: чому Бог забрав так рано до себе таку велику людину? Він же стільки добра міг ще зробити на землі… Мабуть, там такі також потрібні.
Прощатися з митрополитом прийшли сотні, тисячі людей. Три дні не пересихав людський потік. Коли везли тіло Ніфонта до місця вічного спочинку в Галину Волю, люди виходили у селах, стоячи на колінах молилися, віддавали останню шану владиці. Дуже багато прийшло до церкви в селі, на лісове кладовище, де ховали покійного.
Коли опускали труну в могилу, пішов дрібний дощ, а крізь сосни пробивались яскраві промінці.
– Дивіться, дивіться, як грає сонце, – майже вигукнула жіночка, котра стояла поруч.
Воно й дійсно засвітило яскравіше, і ніби світло його дивно переливалось. А на сході на небі з’явилося дві веселки: одна велика, насичена, друга – менша і розмита.
Може, це справді Господь подавав якийсь знак. Бо Він приймав навічно у Своїй оселі велику і світлу людину.
Євген ХОТИМЧУК
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!