Що далі від нас та страшна остання велика війна, то менше залишається живих свідків, які можуть розповісти, як тоді виживали, як воювали, що захищали і відстоювали. А то були по-справжньому страшні часи. Степан Матвійович Стефанович із села Гор’янівка Ківерцівського району у свої майже 90 років до найменших дрібниць ще пам’ятає те воєнне лихоліття.
В армію пішов з буханкою хліба і куснем сала
Коли почалася війна, Степану Матвійовичу було лише 14. У родині їх росло восьмеро. Але всі дівчата. Він один хлопець – надія батька на поміч по господарству. Тоді сім’я Стефановичів жила в кутку Олики, який називався Миловицею. Стільки часу минуло, а досі сльози навертаються на вицвілі очі дідусеві, як згадає спекотне літо 1942 року, коли в Олиці розстріляли євреїв.
– То все на моїх очах було. Дітей, жінок старих спочатку всіх зігнали у замок Радзивілів. Тоді така жара стояла! Їсти ж нічого не давали. Ми якось пробиралися, щоб хоч кусок хліба якийсь перекинути. А через пару днів їх почали виводити на старе стрільбище, клали у ями голих, як снопи, і один німець ходив і стріляв. Не можна було на те дивитися, – від моторошних спогадів зривається голос. – А нас, кого зловили серед села, заставляли їх закопувати. Не хоч засипати – можеш із ними лягти.
Багато що довелося побачити у ті часи ще юному Степану. Німці, упівці, червоні партизани – кого тільки не принесло на ці землі. І серед них треба було вижити. Дивом у 1943 році врятувався від каторжних робіт у Німеччині – окупанти подивилися, що надто малий і худий. Не пройшов, можна сказати, відбір. Хоча багатьох його друзів-однолітків посадили у вагони і повезли на чужину. Після визволення Олики Степана, який не мав ще й 17 років, забрали в Радянську армію. Він став солдатом останнього воєнного призову.
– Коли за мною прийшли, я вдома був сам з маленькою дочкою сестри. Всі на жнивах. Що робити? Завів малу до сусідів, забіг додому, взяв у торбу булку хліба та кусень сала й пішов. Мене вели по вулиці два охоронці, ніби я тікати збирався. Я йшов, сусіди вибігли. Одна з плачем пирогів винесла, інша ще хліба. Багато нас того дня забрали. Коля Гончарук із Завороття, з Гур’яновки Іщук Іван, із Хорлуп Чернецький Василь, із Жорнищ Жовтянський Коля…
Степан Матвійович майже без запинки називає імена земляків, з якими розділив важку солдатську долю. Він у деталях згадував, як долали шлях пішки від Олики до Луцька. А там, на станції, таких, як вони, юних були тисячі. Дуже переживав, що не встиг востаннє маму обійняти, потиснути руку татові, сказати «прощайте» сестрам. Можна тільки уявити, як сім’я повернулася з поля і не застала у хаті Степана. Батько з однією із сестер, як тільки довідався, куди забрали сина, відразу кинулися до Луцька. Ще до того, як солдатиків посадили у вагони, встигли попрощатися.
Перемогу зустрів по дорозі на фронт
Декілька місяців чоловіків із Західної України готували до відправлення на фронт у Татищеві, що під Саратовим. Степана Стефановича призначили в автоматну роту. Вдень – військова муштра. Ходили у такій-сякій одежі, напівголодні.
– Час воєнний. На день 600 грам хліба давали, чогось гарячого поїсти. А ще сельодкою гнилою кормили і капустою такою, що за півкілометра її було чути. Багато хто не витримував і йшов кормитися на мусорні ями. Хто туди ходив, той і згинув. Уже потім, коли нас відправили на пересильний пункт, їсти всього було вдосталь.
Степан Матвійович СТЕФАНОВИЧ (зліва) з товаришами по службі
11 травня 1945 року потяг з навченими та підготовленими українськими хлопцями мав відправлятися на Західний фронт. Але…
– Я дуже добре помню той день. Стояв на посту днювальним у казармі. Приходить дєжурний по часті капітан – «Піднімай солдат по тривозі!» Я кажу, що права не маю, треба наказ дєжурного по роті. Він махнув рукою: «Всім підйом! Перемога!» Повибігали хлопці на вулицю, стали обніматися, стріляти вгору. Не передати, що то була за радість!
Воював з бандами і шакалами
Перемога у Берліні не означала повернення додому. Солдатів останнього військового призову кинули на Східний фронт. Так що встиг волинянин Степан Стефанович скупатись у холодних водах Байкалу, що зуб на зуб не попадав, і побачити берег японський.
– Як привезли нас під Японію, строго-настрого наказали самому ніде не виходити – тільки по троє-четверо. У тій місцевості банд було багато. Навіть коли по дрова у ліс ходили, то не могли вогонь розпалити. А ставало вже холодно. То спали один на одному в кілька рядів. Нижні мінялися з верхніми. І так усю ніч.
…Знову потяг, далека дорога аж у степи Монголії. Там жили в окопах. «На точках», як називає їх Степан Матвійович. На одній – чоловік десять. А віддаль від однієї «точки» до іншої – кілометрів шість.
– Раз серед ночі вийшов я із землянки, глядь, а напроти мене два вогні. Подумав, що то бандити на нас йдуть, гукнув хлопців. Вони повискакували з автоматами, почали стріляти – а то був шакал. Такий здоровезний. Чекав, щоб хтось вийшов, аби роздерти. Але ті постріли почули наші на сусідній точці, подумали, що «нападєніє», і кинулися на поміч.
Єдиною розвагою у монгольських степах було кіно. Щоб подивитися фільм, мусили подолати декілька кілометрів степом. Одна картина дуже добре запам’яталася ветерану: після перегляду «Фахіля і Зухри» бійці так заблукали у степах, що зробили гак у 40 кілометрів.
У 90 літ – книжки читає і город доглядає
Дуже довгою видалася дорога додому для солдатів останнього воєнного призову – аж цілих сім років. І хоч війни не було, та прийшлося несолодко. Після монгольських степів Степана Матвійовича перевели в рідну Україну – Львів, Карпати. Тут йому довелося стикнутися зі спецами особливого відділу НКВС.
– То був 47-й рік. У лісах ще залишалося багато загонів УПА. Раз викликає мене на допит майор особливого відділу. Показує фото мого двоюрідного брата Андрія і питає: «Хто це?» Я й кажу, що це мій брат. Андрій Стефанович на псевдо «Жук» був сотенним УПА. У 1944 році він один дав бій загонам НКВС і, коли патрони скінчилися, щоб не здатися живим, підірвав себе гранатою. Потім його на возі возили навколишніми селами, показували «на устрашеніє». Я це ще застав. А тому майору сказав, що до Андрія ніякого відношення не маю. Він же все рівно послав в Олику запит про мене. Потім показав ту відповідь. І після цього відстав.
У 1951 році Степан Стефанович повернувся у рідне село. Хоч йому і пропонували залишитись у війську. Таких спеціалістів, як він, ще треба було попошукати. Був і слюсарем, і токарем, і техніку всяку міг полагодити: чи свою, чи іноземну. Але тягнуло його до рідної хати, до землі. Тут, у Гор’янівці, і прожив усе життя. Працював у колгоспі, одружився. З Галиною Микитівною, яка не так давно відійшла у кращий зі світів, виховали сина Леоніда і доньку Наталю. Зараз тішиться чотирма внуками та сімома правнуками. Діти люблять побалакати з дідом, він дуже гарний оповідач. А ще господар який! Хвалився, що сам городину всю прополює, навіть буряки. І це у 90 літ!
– А як же без роботи сидіти? – тепло усміхається. – Не можу. Свиней, правда, вже не тримаю, тільки курок.
А вечорами Степан Стефанович любить читати. Газети, журнали, книжки. З останніх ним прочитаних – «Століття Якова» Володимира Лиса.
– Там уся правда про наше життя, яким воно було, – каже дідусь. – Важким воно було. Ніколи не думав, що на остаток життя знову війна прийде до нас. Тільки от незрозуміла вона якась. Кажуть про АТО, а кожен день наші хлопці гинуть. Щось тут не те.
Наталка СЛЮСАР, Волинська область
Фото Володимира ЛУК’ЯНЧУКА
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!