Якби у вересні 1943 року під стінами монастиря Нового Загорова, що у Локачинському районі, прийняли бій з німцями червоні партизани, то про нього були б уже давно написані книги та зняті фільми. Але проти півтори тисячі окупантів билася лише одна чота українських повстанців. Їх було 44, молодих і вродливих. 29 не вийшли з того бою, забравши із собою на той світ декілька сотень гітлерівців.
На озброєнні мали один міномет
Сьогодні вже немає серед живих ні учасників битви, ні навіть її свідків. Хіба стіни старого монастиря, якби могли говорити, то розповіли б, як пішли із життя ті, хто далекого 1943-го боронив країну. Саме після того бою Новозагорівський монастир утратив свою велич, а у стінах святині досі видні сліди снарядів і куль… Про звитягу тих днів докладно написано у книзі Петра Боярчука «Бій під стінами храму», залишилися відеозаписи зі свідченнями очевидців…
1943 року на Волині та Рівненщині відбувалися жорстокі бої між німцями та загонами УПА. У вересні чота особливого призначення під командуванням Антона Марценюка (псевдо «Береза») отримала завдання зайняти позиції біля Нового Загорова. Ця територія була стратегічним місцем, де перетиналися шляхи УПА із сусідніх областей. У чоті «Берези» воювало багато вихідців із Горохівського району. За деякими свідченнями, був навіть один росіянин. На озброєнні вони мали один міномет і чотири кулемети. Хлопці зайшли у село 8 вересня, вирили окопи біля монастиря, а вже 9-го приїхали німці та поляки. Українські вояки зустріли їх вогнем. Ось як про той бій згадує Сидір Гнатович Юндак. Йому тоді було 16 років.
– Того дня ми раненько повставали, бачимо: їдуть три танки, а ззаду грузова машина, повна людей, до п’ятдесяти чоловік. Поляків було багато. Заїхали за нашу хату, там стали, позіскакували і цепом пішли до обриву, що був недалеко, за півкілометра. Бачимо, хтось вистрілив з ракети – не знаю, чи в монастирі, чи німці. Почався бій. Нам було видно: з польської колонії Горохівка теж три повних машини приїхало. Не пройшло й десяти хвилин, як повстанців у монастирі окружили. Стали битися…
Ніхто не здався живим
Той бій тривав дві з половиною доби. Повстанці відразу відійшли за мури обителі, перетворивши її у неприступну фортецю. А їхні окопи зайняли німці. Наступного дня фашисти викликали на підмогу літаки: з неба на монастир почали летіти бомби, вони падали і в окопи з карателями. Земля перетворилась у криваве місиво… За свідченнями кількох мешканців Нового Загорова, всіх своїх поранених і вбитих окупанти вантажили на машину і вивозили. В одній із хат вони влаштували медпункт, уся підлога там була залита кров’ю, повсюди валялися криваві бинти… А до монастиря все їхали і їхали машини з підмогою… Сили були надто нерівні. Повстанці один за одним втрачали товаришів, та все ж їм вдалося підбити танк! Коли звечоріло, нацисти підпалили найближчі до обителі сільські хати і при світлі пожеж продовжували обстріл. Як згадував пізніше учасник того бою Захар Грибко («Гриб»), близько півночі 11 вересня пострілом із пістолета у скроню урвав собі життя чотовий «Береза». З того ж пістолета, стоячи над тілом командира, застрілився його заступник, уродженець Мар’янівки Горохівського району Михайло Ліщук. Чому? Ніхто не знає. Вдосвіта 12 вересня повстанці, які не були поранені, пішли на прорив і вийшли з оточення. Ті ж, хто через поранення не міг прориватися, залишилися прикривати відхід товаришів. З ними зостався рідний брат Михайла Ліщука Григорій, котрий іти на прорив не захотів і поліг смертю героя.
Німці вступили за монастирські мури опівдні 12 вересня. Живим до рук їм не дався жоден повстанець. Із того бою вийшли лише 14 вояків!
Німецькі втрати оцінюються в 90-100 осіб убитими та 150-200 пораненими. За іншими джерелами, було вбито 540 карателів і більше 700 поранено.
Німці настільки розлютилися, що суворо заборонили хоронити полеглих. Та місцеві люди знехтували забороною і віддали останню шану своїм героям.
…Їх ховали при свічках
– Коли ми прийшли у монастир, скрізь були баюри крові, – на очі бабці Христини Юндак і через десятиліття при згадці про ті події навертаються сльози. – Вони лежали такі молоді… Люди позносили рядна, вночі викопали яму, поклали їх у два ряди… Ховали на другу ніч при свічках. А священик питає, чи є їхній начальник, дайте його сюди, на середину…
Вчитель історії місцевої школи Ігор Баран розказує, що перед тим, як закопати, тіла повстанців прикрили монастирськими дерев’яними дверима. На могилі поставили хрест. Він стояв до кінця війни. Коли прийшла радянська влада, то його знесли, а могилу зрівняли із землею.
Лише у 1989 році на місці поховання знову з’явився хрест. А у 1990-му тут відбулося богослужіння, яке проводив майбутній святійший патріарх Володимир. З того часу щороку найближчої неділі до свята Усікновення (11 вересня) біля стін монастиря відбуваються вже традиційні велелюдні мітинги на вшанування пам’яті героїв УПА.
Та не тільки цього дня до руїн обителі приїжджають люди. Як розповів Старозагорівський сільський голова Ростислав Остапчук, інтерес до подій 74-літньої давності зростає. Не так давно біля стін святині він зустрів американця, який з Києва приїхав мотоциклом, аби на власні очі побачити місця, оповиті українською славою.
Своєрідним пам’ятником повстанцям став музичний кліп гуртів «Тартак» і «Нічлава» «Не кажучи нікому», слова написав наш відомий земляк Сашко Положинський. Музичне відео було відзнято у стінах монастиря в 2010 році. Роль убитого повстанця у ньому зіграв фотокореспондент Віктор Гурняк. У 2014 році Віктор пішов добровольцем боронити Україну на сході, був бійцем «Айдару». Вивозячи з бою поранених побратимів, сам склав голову. Відтоді у Загорові, згадуючи загиблих повстанців, ось уже третій рік моляться і за Віктора Гурняка.
Наталка СЛЮСАР, Волинська область
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!