У вересні минуло 80 років героїчного бою під стінами монастиря у Новому Загорові на Волині. Тоді проти півтори тисячі німецьких окупантів билася лише одна чота українських повстанців. Їх було 44, молодих і вродливих. 30 не вийшли з того бою, забравши із собою на той світ декілька сотень гітлерівців. Радянська влада десятиліттями замовчувала героїзм упівців. А одного із тих 14, хто вижив, Ніла Якубчука, совєти повторно судили і розстріляли у 1985 році. Всього за кілька років до проголошення Незалежності України.
Ніхто не здався живим
Якби стіни старого монастиря у Новому Загорові могли говорити, то розповіли б, як пішли із життя ті, хто далекого 1943-го боронив країну. Саме після того бою Новозагорівський монастир утратив свою велич, а у стінах святині досі видно сліди снарядів і куль… Про звитягу тих днів докладно написано у книзі Петра Боярчука «Бій під стінами храму», залишилися відеозаписи зі свідченнями очевидців…
1943 року на Волині та Рівненщині відбувалися жорстокі бої між німцями та загонами УПА. У вересні чота особливого призначення під командуванням Антона Марценюка (псевдо «Береза»), де воювало багато вихідців із Горохівщини, отримала завдання зайняти позиції біля Нового Загорова. На озброєнні вони мали один міномет і чотири кулемети. Хлопці зайшли у село 8 вересня, вирили окопи біля монастиря, а вже 9-го приїхали німці та поляки. Українські вояки зустріли їх вогнем. Той бій тривав дві з половиною доби. Німці викликали на підмогу літаки. Земля перетворилась у криваве місиво… Сили були надто нерівні. Повстанці один за одним втрачали товаришів, та все ж їм вдалося підбити танк! Як згадував пізніше учасник того бою Захар Грибко («Гриб»), близько півночі 11 вересня пострілом із пістолета у скроню урвав собі життя чотовий «Береза». З того ж пістолета, стоячи над тілом командира, застрілився його заступник, уродженець Мар’янівки Горохівського району Михайло Ліщук. Чому? Ніхто не знає. Вдосвіта 12 вересня повстанці, які не були поранені, пішли на прорив і вийшли з оточення. Ті ж, хто через поранення не міг прориватися, залишилися прикривати відхід товаришів. Німці вступили за монастирські мури опівдні 12 вересня. Живим до рук їм не дався жоден повстанець. Із того бою вийшли лише 14 вояків! Німецькі втрати оцінюються в 90-100 осіб убитими та 150-200 пораненими. За іншими джерелами, було вбито 540 карателів і більше 700 поранено.
Німці настільки розлютилися, що суворо заборонили хоронити полеглих. Та місцеві люди знехтували забороною і віддали останню шану своїм Героям.
Викликали із Сибіру як свідка, судили як злочинця
Більшість повстанців, яким вдалося вижити у Новому Загорові, загинули пізніше у боях за Україну з енкаведистами. А одного учасника бою, Ніла Якубчука, радянська влада розстріляла аж у 1985-му. Перед цим влаштувавши показовий публічний процес. Його трагічну історію нещодавно опублікувала співробітниця Українського інституту національної пам’яті, кандидат історичних наук Леся Бондарук.
– Зайнятися пошуком цієї справи мене спонукало повідомлення від журналіста Вахтанга Кіпіані. Він натрапив на повідомлення про суд у газеті «Свобода», яка виходила за кордоном, і скинув мені. Подала запит в архів СБУ. Там знайшли цю справу на 13 томів, – розповіла пані Леся.
Серед тисяч пожовклих сторінок був і опис життя волинянина. Ніл Якубчук народився у селі Довге біля Берестечка (нині Довгове Мар’янівської громади Луцького району). У тата й мами було троє дітей і мали вони лише 1,5 гектара землі. Не важко здогадатися, що жили бідно. Нілко, як його називали в сім’ї, був найстаршим. Працювати хлопчина почав із семи років – у наймах і у себе в господарстві. Школи закінчив тільки два класи. Коли у вересні 1939-го на Волинь прийшли перші «совєти», 18-річного юнака завербували на шахти Донбасу. Та він швидко звідти чкурнув назад додому, перед самим початком німецької окупації.
Присягу вояка УПА Ніл Якубчук склав навесні 1943-го у сотні «Остапа» (Олексія Брися), отримав псевдо «Малий». Леся Бондарук дослідила, що він був учасником декількох операцій проти гітлерівців. У червні 1943-го був серед тих, хто успішно здійснив диверсію на залізниці між селами Довге і Брани. А у вересні 1943-го у чоті «Берези» брав участь у бою в Новому Загорові. Ніл Якубчук був кулеметником, маючи на озброєнні ручного скоростріла системи «Льюїс». Отримав важке поранення, але вийшов з оточення живим.
«За кілька тижнів через проблеми зі здоров’ям Ніл повернувся додому в село Довге. Через поганий стан здоров’я його визнали непридатним до служби у війську після повернення у 1944 році радянської влади, – пише у статті «Трагедія Ніла Якубчука: герой бою під Новим Загоровом отримав смертний вирок від судді Плахтія у 1984 році» Леся Бондарук. – Працював стрілочником на залізниці у Стоянові. Підтримував зв’язки з УПА, виконував різні розвідувальні завдання. Саме за це Ніла Якубчука 30 грудня 1944 року радянська влада й заарештувала і засудила до 10 років. Ніл Якубчук відбував покарання на Колимі у найважчих виправно-трудових таборах, де політв’язні добували золото. Втекти із цих таборів було неможливо, лише загинути там від нестерпно важких умов перебування і праці. Ніл жив у бараках для в’язнів у селищі Палатка та працював на руднику «Дніпровський» Магаданської області. У 1952 році його звільнили і залишили жити на спецпоселенні у селищі Сусуман із 1953 до 1975 року. Одружився, в сім’ї народився син. Працював у селищі «Ударник»… Роботу виконував добросовісно, у стосунках з людьми був тихим, неговірким, стриманим на емоції».
В останньому реченні – характеристика з місця роботи, яка є у матеріалах справи. Ніл вийшов на пенсію у 1972-му, але продовжував працювати майстром із ремонту взуття. А у 1975-му сім’я переїхала у Свердловськ, де дружина Тамара отримала кооперативну квартиру. За всі ці довгі роки Ніл Якубчук на Волинь не їздив. Тому, вочевидь, було несподіванкою, коли у вересні 1983 року його викликали в Луцьк у якості свідка у справі минулої діяльності в УПА. Вже у грудні чоловіка арештували. А 25 липня у Мар’янівці почалося судилище над чотирма учасниками УПА. У ті роки на Волині відбувався не один такий процес.
– Відкриті судові процеси у 1980-х радянській владі були потрібні з двох причин. По-перше, закріпити за собою статус антинацистів. І друге – тримати в страху місцеве населення, яке підтримувало упівців,– зазначила Леся Бондарук. – Люди у Мар’янівці ще досі пам’ятають той суд. Протягом трьох тижнів їм показували останки ексгумованих вбитих людей. Сто разів дубльовані одні й ті самі свідчення, дані різними особами. Багато хто повірив, що судили бандитів. Мета була досягнута.
Сьогодні, коли співставити факти, якими оперували кадебісти, можна з впевненістю сказати – справа сфальсифікована. А людям тоді винесли смертні вироки.
У злочинах не зізнався
Приводом для відкриття нової кримінальної справи проти Ніла Якубчука став лист на ім’я прокурора Волинської області Найденка від жителя села Борочиче Сергія Степащука. У ньому він стверджував, що Якубчук у січні 1944 року у складі групи УПА брав активну участь в арештах, жорстокому побитті і вбивствах багатьох радянських активістів у селі Борисковичі Горохівського району. Саме у цьому селі народився і в тих роках жив Степащук.
З погляду сьогоднішнього дня ми можемо ставити багато запитань стосовно цієї справи. Наприклад, чому Степащук аж у 1983-му році «згадав» про злочин націоналістів і назвав прізвища тих, хто був причетний до вбивства 30 (!) активістів? Чому так довго мовчав, а на суді свої знання підкріпив лише фразою: «Про це мені розповів нині покійний Павлик Микола Якимович»? Спробуй перевір! Чому у листі-доносі було згадане ім’я Ніла Якубчука, адже про цю людину десятиліття у волинських селах ніхто не чув? І таких «чому» ще багато. Як пише працівниця Інституту національної пам’яті Леся Бондарук, Ніла Якубчука спершу викликали і допитували як свідка. Очевидно, хотіли, щоб він дав свідчення проти інших учасників процесу, колишніх упівців Олександра Палиги, Михайла Левицького та Василя Бондаря. Та Якубчук був непохитним. На допиті 8 вересня 1983 року він сказав: «Ні в яких убивствах я не приймав участь і не був на таких присутнім. У період німецької окупації я зустрічався з дівчиною із села Борисковичі Галиною Калахан, тому бував у тому селі».
Вже наприкінці грудня 1983 року Ніла Якубчука перевели у статус підозрюваного та арештували. «Слідство тривало до червня 1984 року. У справі проти Ніла Якубчука і ще трьох повстанців розглядали 20 фактів злочинів, допитали 40 свідків, провели низку ексгумацій у селах. Слідчі КДБ залякуванням, шантажем і маніпуляціями добилися від людей потрібних їм свідчень і «виробили» справу на 13 томів для видовищної судової вистави, – пише Леся Бондарук. – Протягом 25 липня – 13 серпня 1984 року у Будинку культури Мар’янівки відбулося відкрите виїзне судове засідання під головуванням заступника голови Волинського обласного суду Бориса Плахтія».
На суді відкрито дивилися людям в очі
Одним із свідків того процесу був історик та краєзнавець, а нині офіцер Державної прикордонної служби Сергій Годлєвський. У ті роки він вчився у дев’ятому класі Лобачівської середньої школи, його бабуся і мама жили у сусідніх з Мар’янівкою Галичанах.
– Той процес, на мою думку, був у Мар’янівці не випадково. Багато чоловіків із навколишніх сіл були в УПА, – зазначив Сергій Годлєвський. – Наприклад, у Бранах, Борисковичах, Борочичах, Бужанах вдень була радянська влада, а вночі – українська. Повстанці захищали місцеве населення, були учасниками Просвіти, грали у виставах. Люди їм співчували. Незважаючи на те, що у ближніх до Мар’янівки селах здійснювалося дуже багато злочинів під маркою УПА. Після жорстоких убивств чоловіки вигукували «Слава Україні!» і йшли. Люди були розгублені, не знали, що думати. Відомий факт, коли у Бранах справжні повстанці зловили трьох переодітих і повісили на липі, замінувавши землю навколо неї. Вони три дні висіли, поки сапери їхали. Так що народ багато чого знав. І от у 1980-і роки у Борочичах провели ексгумацію людей, які загинули жахливою смертю. Звісно, знайшли «причетних». Я дуже добре пам’ятаю той процес. У Будинку культури у Мар’янівці було повно людей. А перед судом були похорони у Борисковичах так званих жертв УПА. Дуже помпезні. Виступи були зі страшними подробицями. Як тіла різали пилкою, дитину вбили, взявши за ноги і вдаривши об верстат, як розпекли до червоного плиту і садовили на неї людей... Словом, жах. А потім був суд над чотирма чоловіками. Досі пам’ятаю ті чотири прізвища – Палига, Левіцький, Якубчук і Бондар. От їх у тих страшних злочинах звинувачували. Приводили свідків. То були звичайні сільські люди. Вони кажуть: «Я нічого не знаю». Прокурор: «Ви ж давали свідчення». «Ну, давав, мені давали підписати, я й підписував». Одна справа у кабінеті прокурора щось підписати, інша – вийти на сцену і оббріхувати людей при повній залі. Ті свідки губилися. А підсудні ні в чому не зізнавалися, заперечували злочини. Тримали себе дуже гідно. Ніхто не плакав, не опускав голови. Вони дивилися відкрито людям в очі.
Лист про побачення надійшов, коли везли на розстріл
Судилище тривало три тижні. Головуючий заступник голови Волинського обласного суду Борис Плахтій всім чотирьом чоловікам присудив розстріл з конфіскацією майна. Сьогодні ця людина спокійно живе на дуже хорошу суддівську пенсію, яку йому платить держава Україна. Та держава, захисникам і патріотам якої він виносив смертні вироки. Нагадаємо, що Ніл Якубчук на час винесення вироку уже відсидів за те, що у свої молоді літа став до лав УПА. А через сорок років його засудили на смерть… Всі прохання про помилування і у Києві, і у москві були відхилені. 5 серпня 1985 року Ніла Якубчука із київського ізолятора вивезли для розстрілу. Вирок виконали о 21 годині 30 хвилин, а в 22:30 його тіло поховали на «спецоб’єкті». Всі ці записи є у матеріалах справи. Щоправда, – ні слова про те, де знаходиться той «спецоб’єкт». Ніла Якубчука, учасника бою з нацистами у Новому Загорові, совєти розстріляли як посібника нацистів. От таке «правосуддя».
Дружина і дорослий син Ніла Якубчука не встигли приїхати до нього на останнє побачення.
– У справі є лист-прохання на побачення із Нілом, але на той момент його вже везли на розстріл, – зазначила Леся Бондарук. – Хоч дружина і просила повідомити заздалегідь, бо їм далеко їхати, аж із Свєрдловська. Отримали відповідь, що Ніла на місці вже немає.
Найстрашніше, що і сьогодні ніхто не знає, де могили Ніла Якубчука і сотень його побратимів. На Лук’янівському цвинтарі, у Биківні? Цю таємницю ще доведеться розгадати. Героям має бути віддана остання шана достойно.
Наталка СЛЮСАР
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!