Лише після армії Олексій Любежанін із села Деревок Любешівського району розшукав свого батька, якого ніколи не знав. Подолав тисячі кілометрів до Узбекистану, щоб вперше його побачити. Щемливою була та зустріч. Сльози душили, коли відчув татові обійми. Адже змалку ріс сиротою і зазнав чимало образ.
Рік кликав до себе в Узбекистан
«Чорний», «швай» (свиня німецькою) – так у дитинстві називали Олексія Любежаніна, натякаючи на те, що мати привезла його з фашистських заробітків. Про історію його народження у хаті просто не говорили. Коли був малим, мати якось показала фото батька та неохоче розповіла, що він був узбецьким льотчиком Султаном Шеровим, називала його Сашею. І все. Більше не допитувався, тим паче, тата замінив люблячий дідусь Яків.
Минали роки, Олексій відслужив в армії. Одного разу щось шукав у кухрі (так на Поліссі називають скриню для одягу). І натрапив на конверт зі зворотною адресою: Узбекистан, місто Ургенч, Шеров Султан. Обпекло душу – це ж батько! Тоді і попросив маму розказати все, як було.
– Її, Єву Любежаніну, вивезли в Німеччину у 1943-му, коли їй минуло двадцять, – розповідає Олексій Якович. – Там вона робила в хазяїв, добрі були. А під кінець війни мати попала у Бельгію, звідти – у Францію, в місто Бонасак. Там і зустріла Султана. Як вони познакомилися, ніколи не розказувала. Знаю, що його самольот збили під Житомиром німці. Так він попав у плєн. Звідти чудом втік у Францію, де був у партизанах. Коли кінчилася війна, мати вже була вагітна, з батьком рушили в Україну. Але на кордоні його затримали, а мати поїхала додому в Деревок.
Вороже зустріли доньку батьки. Бо Єва вже носила дитину, а заміжньою не була. Султан цілий рік писав їй листи, кликав до себе в Узбекистан, та батьки до нього не відпустили. Син народився у лютому 1946 року. Записали Олексієм Яковичем Любежаніним – на дідове ім’я та прізвище.
– Чи коли шкодувала, що не поїхала до нього, ніколи про це не казала. Ай, мабуть, жаліла. Бо така була красавіца, а промучилася коло корів дояркою усе життя, – зітхає дружина Олексія Марія. – До неї сваталися чоловіки, та син не схотів, щоб мати виходила заміж. Так і звікувала сама. І рано померла, у 51 рік.
Батько приїхав тоді, коли померла мати
Знайшовши батькову адресу, Олексій написав листа в Узбекистан. Уже згодом виявилося, що його прочитав батько Султана і неабияк здивувався, що у далекій Україні в нього є онук. Тим паче, син був давно одружений з місцевою дівчиною Айтуті, мав сина Радіка, молодшого від Олексія на п’ять років. Дід наказав відписати і попросив надіслати фото. «Ти мій – так сказали друзі на роботі», – написав Олексію Султан Шеров, який тоді був уже поважним начальником, працював старшим інспектором області. Надіслав 700 карбованців і запросив у гості. Це був 1966 рік.
І став Олексій збиратися в далеку дорогу. Мати не перечила, але й не просилася їхати із сином. Поклала у чемодан волинських гостинців: домашній сир, масло, сало.
– На вокзалі, хоч то була ніч, відразу познав батька, обнялися, що казати, сльози вийшли, – тепер з усмішкою згадує Олексій Якович. – Його жінка мене гарно зустріла. Вони жили у великому будинку. Зійшлися його друзі, жінки сиділи в одній комнаті, а чоловіки – в другій. Їли плов не за столами, а, як у них прийнято, на підлозі. Дід дуже був радий, баби я не бачив, бо він мав другу дружину. Зі мною усі говорили по-руські, а між собою шверготіли по-їхньому. Питаю: «Отєц, а чи правда, що ви маєте багато жінок?» Батько засміявся. Завіз до друга, який і справді їх мав три. Каже, одна родить, друга хазяйнує, третя ще щось робить. Просив, щоб я зостався, бо у них закон, що син має бути коло батька, але я не схотів. «Я не можу тебе змусити, бо я тебе не воспітував», – сказав батько.
Гостював Олексій в Узбекистані цілий місяць. І повернувся додому. Про нову родину розповідав із задоволенням, але мати жодного разу сама не розпитала про батька. Хоча, мабуть, мала бажання. Вони як розлучилися у 45-му, то так більше ніколи і не зустрілися. Бо на Олексієвому весіллі з узбецької родини гуляв лише брат Радік. А батько приїхав у Деревок тільки тоді, коли померла мати Єва. Діда і баби теж не було в живих. Султана і його дружину Айтуті радо зустріли на Поліссі. Син водив по селу, на хутір, де колись жили. Дивувалися узбецькі гості із січкарні, на якій поліщуки подрібнюють зілля, їли все, що їм готували.
– Батько навіть салом смакував, а от мати не пробувала, – матір’ю називає Олексій Якович батькову дружину.
Ще раз збирався Любежанін в Узбекистан, але не встиг – розпався Союз. Тому тільки листувалися. Батько жалівся, що Радік розлучився з дружиною, а віддали ж за неї калим аж 25 тисяч карбованців. Розповідав, що народилася внучка Фероза, а в Олексія тоді росла донька Роза. У 1996 році в Деревок прилетіла сумна звістка: помер батько. Про це написала його дружина. На цьому родичання українців та узбеків закінчилося.
– А так хочеться дізнатися, як вони живуть, що нового… – зітхає Олексій Любежанін. – Але чи їм це інтересно?..
Олена ПАВЛЮК, Волинська область
Фото автора
Передрук заборонено!
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!