Життя сім’ї Івана та Віри Дубуків зі Шменьків на Ратнівщині – це неймовірна історія кохання. Початок йому поклала випадкова зустріч у поїзді. І триває воно вже більше 27 років. У пари народилося десятеро дітей, дочекалися вже вісьмох онуків.
Телефонний роман
Іван жив у невеличкому селі Шменьки Ратнівського району, Віра – у селі Ангарськ серед казахстанських степів. Вона їхала до своєї бабусі у Гродненську область, а він повертався з курсів підвищення кваліфікації у Росії. Це був початок 1991-го року. Час був непевний, Союз тріщав по швах. Молоді люди поговорили, обмінялися телефонами і роз’їхалися. Сьогодні Іван зізнається, що і забув про ту випадкову зустріч у поїзді. Але якось ранесенько пролунав дзвінок, мама підняла з ліжка хлопця, який тільки-но повернувся з вечорниць. Він почув у слухавці голос дівчини, відповів їй щось сонним голосом і далі пішов спати.
– Потім мене мучило, що так нехороше якось порозмовляв. Хто ж до мене міг дзвонити з Казахстану? – з усмішкою розповідає чоловік. – Згадав про знайомство у поїзді, знайшов телефон дівчини, подзвонив їй і вибачився. Так зав’язався їхній телефонний роман, який тривав майже рік. Одна маленька деталь: Вірі до найближчого переговорного пункту треба було йти 20 кілометрів.
Та якось Іван прийняв рішення: поїде в гості до Віри.
– Мати як почула, то зойкнула: «Та ти женитися їдеш! Тобі що, у нас дівчат мало?» А я й не думав про це. Просто їхав у гості, правда, без попередження, – розповідає Іван.
У село Ангарськ він потрапив на перший день Пасхи. Число чоловік з жінкою пам’ятають і сьогодні – 26 квітня 1992 року. Коли хлопець переступив поріг хати, то зустрівся з поглядами двох кремезних чоловіків, які сиділи за столом:
– «Ти хто такий?» – питають. Я й кажу, що приїхав до Віри Буцкевич у гості. Сам з України. Вони подивилися насторожено, потім запропонували випити чарку. «Та я не п’ю», – кажу. Це ще більше їх насторожило.
– А я була у сусідів, там якраз йшла по телевізору «Утренняя пошта», – додає Віра. – А коли вернулася, то був сюрприз.
Після двох днів гостин хлопець запропонував дівчині поїхати з ним на Волинь. Батьки були проти, але що могли вдіяти?! Доньці вже виповнилося 19 років. І за цим полішуком вона була ладна податися на край світу.
Продався на рік у «рабство»
Весілля Іван та Віра не гуляли. Пояснюють це просто: у її батьків було шестеро своїх дітей і четверо прийомних, а він мав п’ятьох сестер та брата. Їхати один до одного далеко, а робити два весілля не випадало. Надворі ж був 1992 рік. Гроші, які на той момент хлопець назбирав, знецінилися. Тож привів молоду дружину у батьківську хату, а сам через два тижні подався на заробітки у Млинівський район Рівненщини. Роботу закінчили за два тижні. Але при розрахунку підприємливий поліщук попросив… трактора.
– Він був без окон, без дверей. Кажу: «Продайте, я за того тракторця землю міг би рік носити». Сказали, що цього робити не треба, але рік маю відпрацювати.
Повідомляти таку новину Вірі було ой як важко! Та зумів переконати, що рік промине швидко, а у них буде свій тракторець! Дружина була шокована. Це ж на стільки часу залишитися самій в чужій, по суті, хаті!
– У мене свекруха була дуже хороша. Не знаю, як би без неї пережила той час, – з вдячністю згадує жінка.
Десяту дитину народила на пенсії
Зате коли народилася перша донечка Юля, Іван у Шменьки повернувся на тракторі! Для села то була справжня подія! Чоловік був просто нарозхват. Так Дубук, обробляючи людські городи, розпочав бізнес і більше на заробітки не їздив. Скільки техніки з тих пір поміняв, сьогодні й не скаже. Її на подвір’ї стоїть повно. Найбільшим своїм багатством Іван та Віра вважають дітей. Їх у них десятеро – п’ять донечок і п’ять синочків. Наймолодшому ще й року немає. Зате дочки вже народили восьмеро внуків.
– У нас так получилося, що першими родилися дівчата. А вже потім – хлопці.
– Мамі була поміч, а ви все сам робили по хазяйству, – зауважую.
– Та що ви! У мене дівчата вже з шостого класу за руль трактора сідали! На чому вони тільки не їздять! На комбайні, правда, не давав, бо важко.
Іван Дубук з тих чоловіків, які небо готові прихилити для своєї сім’ї. Він добився, аби його дружині стали платити пенсію у 45 років!
– Це є такий закон. Ті, хто працює в колгоспах і п’ятьом їхнім дітям виповнилося 14 років, можуть іти на пенсію. Моя Віра таке право отримала, коли їй виповнилося 45. Рік ми цього добивалися! У пенсійному фонді наші документи навіть у руки не хотіли брати! Як я сказав, що їй 45 років, то зразу: «Яка пенсія? Мені 50, і я ще працюю!» Довідку про те, що жінка трудиться в колгоспі, довелося вибивати через суд. Коли ми тільки поженилися, Віра влаштувалася ваговиком. Поробила п’ять місяців до декрету. А вже з нього і не виходила. І там пощитали, що вона працює тимчасово. Але то ж різні речі. Нам дуже допоміг Віталій Бірук. У суді представляв інтереси як адвокат. І навіть коли господарство видало правильну довідку, у Пенсійному фонді відмовилися нараховувати пенсію.
Законної виплати для своєї дружини Іван Дубук добився з допомогою народного депутата Івана Крулька. Тільки після його втручання та рішення Кабінету Міністрів Вірі Дубук нарахували пенсію.
– За таким чоловіком, як за стіною. Нічого не страшно, – щасливо усміхається жінка.
Наталка СЛЮСАР
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!