Це історія 80-річної давнини, але вона повторилася, коли на українську землю напала орда вбивць і головорізів. Спогади 93-річної жінки Олександри Ковш про звірства радянських карателів на волинській землі стали ще одним підтвердженням того, що тепер прийшли нащадки тих енкаведистів і знову хочуть нас знищити та встановити «рускій мір».
Жвава й при ясній пам’яті бабуся пригадала страшні події, свідком яких вона була у 1944-му, коли Цумань звільнили від німців і у містечко зайшов розвідувально-диверсійний загін НКВС «Переможці» під командуванням полковника Дмитра Медведєва. Червоні партизани стояли у містечку все літо, влаштовували облави на українських повстанців та мордували селян.
– Вже трошки стала недочувати, – усміхається бабуся Саня, – але пам’ятаю все життя – з самого дєтства. Я з 1930-го року народження, наше родове коріння з Цумані – з діда-прадіда. Як вночі не спиться, то починаю згадувати геть усе. Перелущу головою всю вуйну. Коли прийшли партизани, то вони поселилися у батьківській хаті. В удной комнаті жив Медведєв, а в другой був їхній штаб.
Жінка розповідає, що партизанський командир був хворий, такий худий і жовтий, мав туберкульоз легень. І заставляв маму грубку топити.
– Мати жарить-жарить тую грубу, носить-носить дрова, вже кажду цеглину видно. І каже мама до його: «Дмитро Миколайович, груба колеться, може розвалитися, я вже перестану топити». А він все їдно требує: «Топіть, бо мені холодно», – продовжує жінка. – Якось Медведєв вночі стукає кульбакою в пудлогу й кричить: «Гнатовна, в хаті чад, щось горить». Мати хутенько на гору полізла, а там вже доски тліли од лежака. Ми стали воду носити, вона там все позаливала, і каже до командира: «Бачите, була б хата згоріла».
Влітку за Медведєвим приїхала машина з Рівного й забрала його, а перед жнивами у 1944-му партизани вийшли з Цумані. Треба було стодолу приготувати, жито доспівало, щоб снопи возити і складати.
– Батько каже до мами: «Маню, я беру Саню і йдемо прибирати тую клуню». А там коні партизанські стояли. І нас раніше туди не пускали. В клуні було гною багато. Батько пушов у стодолу, а я перед дверима гралася. Він тико зайшов і зразу вискочив, замкнув двері, схопив мене за руку й каже: «Саню, ходи до хати». А його аж трусить, не може слова сказати. Якось трохи заспокоївся й став розказувати: «Почав загрібати граблями і зачепив за якось шнурка – й поднялася людська голова», – пригадує бабуся. – То він чуть не впав з переляку. А в нас у клуні до вуйни була викопана яма, в ній у дерев’яному ящику зерно ховали. Мати стала руки заламувати й голосити: «Шо ж нам буде, нас теперика посадять в тюрму і всіх вивезуть на Сибір». І бігом побігла в сільську раду, а тоді ще влади толком не було, а тилько якесь «енкаведе» керувало.
Наїхало багато міліції до стодоли, все містечко зійшлося. Що тоді робилося, то не передати словами. Міліціонери привезли якихось арештантів, вони стали відкопувати й виносити людей.
– Вийняли одного чоловіка замордованого, за ним – другого. Взялися далі розгрібати і ще двох знайшли. Штири чоловіки винесли з клуні і поклали в рядочок. У єдного було путо на шиї, – жінка витирає сльози і продовжує: – Пушов слух по селі і пуд вечор приїхали люди з Башликов пузнавати своїх. Забрали батька й сина. Мені здається, шо старого звали Юрко. Я знала і кличку, як його по-вуличному звали, а тепер вже забула. Ше одного хлопця пузнала мати з Скригутувки. А четвертого нихто не знав. Видно, з якогось дальнього села. То батько хтів його на могилках похоронити, але міліціонери сказали: «То «бандера», завезіть його на смітник».
Того невідомого чоловіка закопали на вигоні, коло камишів, там, де цуманські дітки пасли гусей, а для міліції зробили могилу на смітнику, шоб їм очі замилити.
– Через дорогу від нашої була хата жінки Хавреньї. Вона досі стоїть. То там партизани влаштували бойню, – пояснює бабуся. – Кого з «бандер» ловили, то крепко били. Ми туда бігали й чули, як страшно кричали люди. У тій хаті є льох. Чоловіків підвішували над ним за шию, а потім скидали в льох. Ото таке в нас робилося. Не приведи, Господи, шоби воно повторилося. Невже знову та банда хоче свої порядки встановити в Україні? – бідкається Олександра Ковш.
Кость ГАРБАРЧУК
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!