80 років тому, в листопаді 1943-го, жителі села Берестяне Цуманської громади Луцького району могли загинути від рук німецьких карателів і російських власовців. Але цього не сталося завдяки вражаючій мужності Ельзи Шнетінберт, яку пам’ятають старожили як Ольгу Міцевич.
Працювала технологом і вийшла заміж за поляка
Цю жінку в Берестяному всі називали Німка, і на таке звертання вона не ображалася. Ельза Шнетінберт походила з родини німців-колоністів, які ще у ХVІІІ cтолітті приїхали в царську росію розпочинати виробництво скла: у тодішню Орловську губернію. Яким чином вона потрапила на Волинь, розповів її двоюрідний онук Олександр Шнетінберт із Журавичів. Наприкінці XIX століття дід Георгій та його сестра Ельза як інженери-технологи приїхали з росії на Волинь, де у Цуманській пущі, на землях князів Радзивіллів, в урочищі Богуславка біля села Берестяного ще 1830 року було закладено склозавод.
– Дідова рідна сестра Ельза – 1874 року народження, вийшла заміж за поляка Йосипа Міцевича і залишилася жити в Берестяному, – розповідає Олександр Шнетінберт. – Народила дітей. Далі в усіх пізніших документах вона записана як Ольга Міцевич. Я бабусю Ельзу добре пам’ятаю. Ми з батьком часто їздили до них у гості. Незважаючи на поважний вік, була дуже рухлива, енергійна і працьовита.
Якби не Німка, то нинішнього села Берестяного і не було б, переконаний краєзнавець Микола Подзюбанчук, який першим оприлюднив цю історію і встиг записати свідчення старожилів десять літ тому, іноді досить плутані, навіть суперечливі. Зараз тих людей уже немає на світі.
– Дід Кирило Мізун пригадував, що у війну в нашому Берестяному життя кипіло, як у казані. В ньому бували і повстанці, і радянські партизани, і поляки, і німці. Він добре запам’ятав, що вперше карателі прийшли перед «октябрською». Сам бій був наступного дня, 7 листопада 1943-го. Командир енкаведистів Медведєв у книзі «Сильні духом» писав, що тоді вбили понад 600 німецьких солдатів, 19 офіцерів і командира каральної операції генерала Піппера, – розповідає Микола Подзюбанчук. – А дід Кирило на те лише розсміявся і сказав, що бачив, як роздягнених догола солдатів зносили в клуню до одного нашого господаря. Їх було чоловік із тридцять. А генерала Піппера вбили в лісі на просіці, коли він їхав на коні, – німці відступали. Якийсь партизан вискочив з лісу й застрелив його. Так він там і лежав. Пізніше за ним повернулися. Прилетів літак, який привіз обмундирування вбитим солдатам і забрав тіло генерала. Мертвих солдатів склали у два ряди, нарядили в нову форму. З дощок збили труни. Була така церемонія, як наша панахида. А далі повезли на залізничну станцію Цумань. Тоді німці наших людей у селі не зачіпали.
У селі знайшли кашкет вбитого генерала
Знову батальйон карателів та величезний загін власовців, за спогадами очевидців, їх було понад тисячу, повернулися в Берестяне 20 листопада 1943-го. Адже два тижні тому зазнали поразки від червоних партизанів і прийшли поквитатися.
Чому німці хотіли знищити село та його жителів, краєзнавець почув від Павла Папежука. Після того бою 7 листопада сільські хлопчаки бігали в ліс дивитися на забитого генерала. Тоді здерли з нього погони і кашкета й заховали свої «трофеї» у клуні в сніп. Німецькі солдати цілком випадково наткнулися на них. Брали солому, розв’язали снопа, а звідти й випала «знахідка». Що очікувало жителів села Берестяного, в якому знайшли речі вбитого генерала, коли навіть за смерть німецького солдата знищували сотні мирних людей, страшно було уявити. Тому те, що серед українських селян виявилась німкеня, згодом назвуть Божим провидінням.
Щоб ніхто не втік, село щільним кільцем оточили власовці, а людей стали зганяти до величезної клуні, яку місцеві називали сибірською, бо на Поліссі таких не будували. Там уже назбиралося зо двісті душ: старі й молоді, жінки і дітки. Як згадував житель села Антон Борщевич, біля клуні вже стояли каністри з бензином і декілька кулеметів. Саме в цей момент прибігла Німка й взялася щось дуже емоційно пояснювати фашистським офіцерам, які командували каральним загоном. Навіть стала перед ними на коліна.
Після Ельзи у селі цілу зиму не було покійників
Нині ми можемо тільки здогадуватися, про що була та розмова. Але всі очевидці погоджувалися: саме ця жінка відвернула страшну трагедію. На її благання німці відпустили людей, але попередили, що виходити із села можна тільки дорогою, яка веде на Сильне. Дід Кирило бачив, як з десяток селян кинулися бігти до лісу. Власовці, які стояли там «цепом», вирішили, що то вони втікають до червоних партизанів, і повернули людей в село. Далі зігнали у дві клуні й підпалили. Тоді загинуло 14 односельчан. Всіх, хто пішов дорогою на Сильне, німці випустили із села і нікого не зачепили, лише хати спалили.
Скільки довелося витерпіти на своєму довгому віку Ельзі Шнетінберт, розповідала її внучка Ольга Громик, яка живе в сусідньому селі Липне. Жителів Берестяного від смерті бабуся врятувала, а родину не змогла захистити. У роки війни трагічно загинули двоє її синів, дві дочки з дітьми, зяті та чоловік Йосип.
За словами внучки, бабуся все життя щовечора читала старовинну Біблію німецькою мовою. Казки їм розповідала польською, розмовляла українською. З дитинства всіх онуків привчала до роботи, сама була дуже охайна. Кожного вечора перед сном у хаті ретельно прибирали. Коли дівчатка запитували, нащо мити підлогу на ніч, вона пояснювала: «А якщо я вночі помру, вранці прийдуть люди, а в нас – безлад». Ольга Громик досі пам’ятає смак бабусиних пирогів. Для начинки вона змішувала тертий цукровий буряк із сушеними яблуками. Жінка мала бойовий характер і нічого не боялася. Тільки подумайте: у 93 роки одягнула новеньку синю куфайку і поїхала в Казахстан провідати брата Леопольда! За кілька місяців до смерті її розбив параліч. А до цього ще й корови пасла і доїла, по гриби до лісу ходила. Люди в селі ставили її за приклад, казали: «Тільки подивіться, який город у старої Німки – жодного бур’яну. Зайдіть до хати і подивіться, який там порядок».
– Бабуся Ельза померла 3 грудня 1969-го. На похорон прийшло багато людей – у селі її поважали, – згадувала онучка. – І цілу зиму в Берестяному не було покійників. А 8 березня 1970-го, через три місяці після неї, померла моя мама…
Разом із Миколою Подзюбанчуком підходимо до могили безстрашної німецької жінки, яка захистила своїх односельчан від неминучої смерті і сама прожила 95 років. На пам’ятнику напис: «Хто рятує одне життя – рятує весь світ».
Кость ГАРБАРЧУК
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!