Єдина жінка-чумачка була родом із Житомирщини
Напевно, вже не існує такого «чоловічого» фаху, якого не освоїли б жінки: і воювали, і сталь плавили, і літаками керували... Та досі не траплялося згадок – навіть фольклорних – про участь прекрасної статі у чумакуванні. Ця древня українська професія вважалася суто чоловічою, жіноцтва до неї здавна не допускали... Але, виявляється, були й винятки! І не де-небудь, а на Поліссі, яке, за легендами, колись населяли войовничі амазонки! Петро Градовський, літератор і краєзнавець, автор кількох книг про своє рідне село Забріддя Черняхівського району на Житомирщині, розкопав унікальні свідчення про жінку-чумачку, яка жила в його селі.
«Ніяка вона не баба, а моя дружина»
Марічка Круківська походила із чумацької родини, її батько та троє братів кожної весни їздили до Криму на власноруч змайстрованих мажах (чумацьких возах). Возили жито, овес, борошно, а назад – сіль, рибу, різний крам. Чумаки Забріддя та навколишніх сіл прямували до Криму однією валкою, тож батьки Марії та її майбутнього чоловіка Федора чумакували разом. Федя, як називала його дружина, був розважливим, сміливим, а в батьковому ремеслі виявляв неабияку кмітливість – і коли закупляли товар, і коли продавали. На той час його батько Станіслав Карчевський вирішив підібрати надійну, хазяйновиту невістку, адже під час чумакування його чимале господарство залишалося в жіночих руках. А стара Карчевська зовсім занедужала...
Вибрав Федір Марійку, «дочку Крука», – вони перед тим дві зими дружили і ходили разом на вечорниці. Відгуляли весілля, привезли в хату до молодого посаг – і почалися звичайні будні. А коли минула зима, Станіслав Карчевський знову почав лаштуватися в дорогу, до Криму. Але син поставив зовсім несподівану вимогу – щоб і Марійка поїхала з ними. Глава родини спочатку розгубився, адже про таке навіть мови бути не могло! «Де це видано, щоб баба їхала із чумаками?» – «А що, вона заважатиме? Буде воли поганяти, варити їсти... Головне – що будемо з дружиною разом!» Батька переконати було неможливо: «Не можна брати бабу в дорогу, вона ж не витримає!» Але Федя наполягав: «Тільки вона не баба, а моя дружина та ваша невістка. Дорогу ще краще за нас витримає!» Станіслав не втримався і як уперіщить сина по спині батогом – аж кров’яна смуга виступила! Федір схопився і втік. А батько тільки буркнув услід: «Недуга його матері! Козарлюга – а дурний... Сам намучиться і бабу вимучить... А як вона волові на роги попаде – взагалі каюк буде!» Але навіть такі серйозні аргументи на Федора не подіяли.
Ввечері в хаті панувала гнітюча тиша, батько був насуплений, ніхто не смів йому навіть слова сказати. Зранку почали готуватися до подорожі. Лаштували ярма, колеса, сушили сухарі. Коли ж сім’я зібралася вечеряти, Федя заявив прямо: «Якщо Марійка не поїде, не поїду і я!» Тільки через день старий таки дав згоду на таку ризиковану справу.
Марічці виділили окрему мажу, на яку склали харчі, ложки, казан, у якому вона щодня варила чумакам кашу, куліш, галушки. Коли її батько побачив, що Марійка поїде із чумаками до Криму, то тільки здивовано перехрестився. Довелося Федору виправдовуватись...
Поїхали навесні, а вернулися восени
На весняного Миколу вирушили. Щодоби долали 20–30 верст шляху. Марійка щодня бачила все нові, незнані краї, адже раніше далі від Житомира не була. Готувала чоловікам обіди та вечері – а на валку чумаків, здорових та дужих чоловіків, треба було багато наварити! Та одного дня, коли були на Полтавщині, трапилася халепа: недорахувалися пари волів – у шкоду зайшли. Пан, на чию землю вони потрапили, довго їх не хотів віддавати. З того часу Карчевський дивився на невістку трохи скоса, бо вважав, що саме жінка у валці була причиною негараздів...
Щоранку чумаки вирушали до схід сонця. Майже всі ходили босими, вмивалися росою. Дні не завжди були погожими. Траплялося й таке, що цілі ніч і день йде дощ і сонця нема, щоб обсушитися. Намучилася Марічка в тому чумакуванні – ні тобі відпочинку, ні свята, ні неділі... Топчи землю, вари їсти, ремонтуй снасті – і так щодня.
Та все ж цю подорож Марійка вважала найщасливішою частиною свого життя. До самої смерті вона жила враженнями про своє чумакування. Адже чумаки майже ніколи не сварилися, не сперечались. У них діяв неписаний закон: усі за одного, і один за всіх. Тому злодії та розбійники обходили чумацькі валки стороною. До того ж Марійку чоловіки поважали, не сміли нічого поганого при ній казати.
Це був 1869 рік. Марія пізно восени повернулася додому, до своєї звичної роботи по господарству. Більше ніколи не їздила вона чумакувати, але ті красу і романтику запам’ятала назавжди й передала у розповідях своїм нащадкам. Її онук і повідав своєму племіннику, письменнику Петру Градовському, про чумачку-полісянку. А той переказав цю дивну історію у своїй книзі «Календар народних звичаїв та обрядів у селі Забрідді на Житомирщині». Це чи не єдина згадка про те, як жінка чумакувала.
Вероніка КАВУН, Житомирська область
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!