– То ти тепер успадкуєш Петрову квартиру? – запитав хтось із дядькових сусідів. 

У відповідь дівчина лише зніяковіло потиснула плечима. Хіба ж зараз час обговорювати такі питання? Та й помешкання померлого родича навіювало на неї неприємні відчуття. Заходячи туди, Ані завжди ставало моторошно. Не хотілося їй заходити в Петрову квартиру й після його смерті. Проте розуміла, що виходу в неї немає: аби продати житло, його треба привести до ладу. Покійний не надто стежив за порядком. 

Ввійшовши у квартиру дядька, Аня ввімкнула світло, аж тут лампочка вибухнула, розлетівшись на дрібні частинки. Перелякавшись, дівчина відскочила вбік. «Певно, дядьку Петрові не подобається, що я тут, – подумала. – Він не любив приймати гостей. От його душа й непокоїться». 

– Ганнусю, що тут було, коли помер ваш дядечко! – обірвала роздуми сусідка навпроти. – Коли санітари забрали його тіло до моргу, я чула, як у квартирі хтось вив. Волосся ставало дибки, бо ж вила людина! 

Насторожено роззирнувшись по кімнаті, Аня зустрілася очима з Петром Івановичем. На стіні висів його портрет. Здавалося, що чоловік наскрізь пропікає її поглядом. 

Зрештою, опанувавши емоції, дівчина заходилася мити підлогу. Та коли відро з водою саме перекинулося посеред кімнати, мов ошпарена, вискочила з квартири. «Завтра ж запрошу священика, щоб освятив це місце», – вирішила Аня. 

Втім, наступного дня їй було не до церковних ритуалів. Цілу ніч Ані снилися жахіття, ніби дядько Петро виганяє її. 

– Самозванко, геть звідси! – кричав він їй уві сні. – Не пущу тебе в свою квартиру! 

Від такого сновидіння Аня відходила кілька днів. Усе ніяк не насмілювалася знову переступити поріг дядькового дому. Та коли зрештою зважилася туди прийти, сусідка навіяла нову хвилю страху. 

– Ганнусю, як добре, що я вас зустріла. Зачекайте, зараз винесу ключа від поштової скриньки, – привітно посміхнулася жінка. – Хотіла віддати вам учора, але двері ніхто не відчинив.

– Мене тут вчора не було, – відповіла.

– Як не було? – здивувалася сусідка. – Світло ж горіло. Та й кроки за стіною було чути… 

Мороз пробіг по Аниній шкірі. Кров похолола в жилах. Утім, глибоко вдихнувши, все ж зайшла усередину. Найперше взялася перебирати шухляди в серванті: серед старих фотографій, документів та листів обов’язково знайдеться щось варте уваги. Так просиділа допізна. Стомилася страшенно, додому їхати не хотілося, але й залишатися тут було лячно. Проте зважилася ризикнути. 

Ніби у відповідь на Анине рішення, під нею захитався стілець. Раптом якась невідома сила зіштовхнула її на підлогу. Боляче вдарившись, Аня закричала:

– Та не потрібна мені ваша квартира! Я з великим задоволенням піду звідси. Але ж кому тоді вона залишиться? 

Відступивши кілька кроків назад, дівчина наштовхнулася на стола, де лежав пожовтілий від часу конверт. У ньому лист, в якому жінка акуратним почерком писала про те, що в Петра Івановича народилася донька. 

– Так от чому лютував дядько… – нарешті зрозуміла Аня. І, подивившись угору, пообіцяла: – Ви хочете, щоб вона успадкувала квартиру? Я обов’язково знайду її. 

Відшукати дочку Петра Івановича було нескладно. Виявляється, чоловік покинув її матір вагітною й пішов до коханки. Невдовзі одружився з нею. Покинута жінка намагалася достукатися до сумління благовірного, проте марно. Опустивши руки, прокляла всю його нову родину. 

– Сподіваюся, що тепер справедливість відновлено. Схоже, що перед смертю Петра Івановича таки мучила совість, бо ж як інакше пояснити те, що він так наполегливо виганяв мене з квартири. Хотів, щоб вона тобі дісталася. От тільки не встиг висловити останню волю за життя, – підсумувала Аня, передаючи ключі від оселі дядьковій доньці. 

Марія ЯВОРСЬКА