Це здійснив 54-річний Сергій Пандрак з міста Рівного, герой АТО, колишній командир спецвідділення штурмового батальйону «Айдар», який після тяжкого поранення дивом вижив, втратив ногу і заново на протезі та інвалідних палицях навчився ходити.
54-е сходження – неймовірне і реальне
Загалом до згаданого підкорення Говерли рівнянин підіймався на найвищу точку України 53 рази, починаючи з п’ятирічного віку, коли його взяли із собою батько та дідусь, також бойові офіцери і також залюблені в гори. На 53-му разі лік сходжень на вершину міг для Сергія закінчитися – через інвалідність, отриману внаслідок поранення. Однак, будучи на реабілітації в госпіталі, він сповістив своїх побратимів, що знову «піде в гори». А ви, мовляв, якщо хочете, підете разом зі мною. Так що тренуйтеся. Спочатку бойові друзі це сприйняли як жарт, затим Сергій почав серйозно готуватися до немислимої і, на перший погляд, нездійсненної ідеї. А коли на неї остаточно наважився, то, як і обіцяв, покликав до гурту для моральної підтримки тих, хто воює чи воював у зоні АТО. Таких підкорювачів виявилося 127. Вони з різних батальйонів і бригад, але з однією – переможною – силою волі.
– Труднощів нашому рейду додало те, що вночі в горах пройшов сильний дощ, – розповідає Сергій Пандрак. – Потоки води розмили стежки. Мокрий ґрунт, слизькі брили. Необережний крок – і можна не втриматися, впасти. Через метрів п’ятсот я зрозумів, що по крутизні йти на протезі не зможу. А в душі було інше: «Ти повинен це зробити!» Тоді мовчки віддав протеза бойовим побратимам, щоб несли на вершину. Взамін дістав допоміжні пристосування – інвалідні палиці під лікті. По маршруту хлопці мене підстраховували. Якби послизнувся, одразу підставили б плече. Дуже хотів довести, що навіть без однієї ноги можу ще ого-го! Йшов і співав патріотичні пісні: так було легше долати шлях, доволі складний. На вершину добралися за п’ять годин. Там я почувався найщасливішою людиною у світі, радів і найперше, що зробив, – це заспівав Гімн України.
– Як не дивно, але спускатися з Говерли було ще складніше, – зізнається перший підкорювач гори на милицях. – Коли залишався останній кілометр до спортивної бази, почало темніти і довелося використовувати ліхтарі, щоб знайти безпечний шлях. Допомагало й те, що Говерлу я дуже добре знаю.
Спуск з гори для Сергія Пандрака фактично завершився о десятій вечора. Тож перелік сходжень поповнився новим досягненням – 54-м. Звичайно, найважчим від усіх попередніх. Водночас усі, хто супроводжував Сергія, наяву ще раз переконалися: життя триває, незважаючи на важкі рани від війни.
Людина повертається до життя, щоб не лише жити, а й перемагати
Війна на сході України – не перша в долі Сергія Пандрака. Їй передували ще два воєнні конфлікти: у Придністров’ї та Абхазії. Після них військовослужбовець працював директором Рівненського регіонального управління державної спеціалізованої фінансової установи «Державний фонд сприяння молодіжному житловому будівництву». Працював і вже було повірив, що більше не доведеться брати до рук зброї. Тим паче тут, в Україні.
Але сталося по-іншому. Й коли на Донбасі зав’язався збройний конфлікт з Росією та сепаратистами, він пішов на свою третю війну. Під позивним «Сивий» записався до добровольчого батальйону «Айдар». Готував молодь до бойових дій і п’ять разів виїздив на виконання спецзавдань. Уп’яте – коли визволяли Маріуполь.
А далі шлях і доля рівнянина пролягли до відомого селища Хрящувате, з якого айдарівці повинні були витіснити «сепарів». Зрештою, так і сталось. Але вже без Сергія Пандрака.
– Нас почали сильно обстрілювати з боку Росії «Градами», а з боку бойовиків – мінометами, – повертається спогадом у пережите жахіття рівнянин. – І от коли був третій залп, я навіть не почув свисту мін. Не почув, але побачив. Перша із цих мін на моїх очах вдарила в голову танкісту, з яким я розмовляв, а друга попала мені прямо в коліно і розірвалась. Я впав на спину, на автомат – і все, більше нічого не пам’ятав.
У таких випадках, коли міна вибухає прямо під ногами, фактично не виживають. Але попри те, що Сергій Пандрак втратив ногу, йому йшло на життя. Важко пораненого підібрали побратими, надали першу медичну допомогу, на «швидкій» оперативно довезли до польового шпиталю.
– Хоч я і прийшов до тями, але стан був не просто важкий, а надважкий, – каже Сергій. – Тому вирішили відправити мене «вертушкою» до Харкова. Там на площадці Антонова чекали на мене реанімобіль і бригада на чолі з керівником реанімації Валентином Бондаренком. Мене практично доставляли як вантаж 200. Бо ті, хто відправляв, справді не думали, що я виживу.
Але він вижив. Навчився заново ходити – на протезі. Поринув у вир нового заняття – опіки над учасниками бойових дій. А ще не пориває зі спортом. Якщо раніше активно займався боротьбою, футболом, то нині сів на велосипед. Крутити педалі одною ногою йому допомагає спеціально прилаштований акумулятор. Та найбільше часу все ж витрачає на веслування. Друзі подарували Сергієві байдарку, тож на ній щодня «намотує» по десять кілометрів.
Каже, що хоче взяти участь у чемпіонаті України серед паралімпійців. І обов’язково виграти його. А потім ще й чемпіонат Європи. І ці слова сприймаються вже не як жарт. Бо ж зумів чоловік, здавалося б, неможливе перетворити у реальне – зійти на більш як 2000-метрову висоту. Отож хай йому в наступних життєвих сходженнях помагає сила волі й Господь Бог!
Сергій НОВАК, Рівненська область
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!