Століттями українці боролися за свою незалежність. Сотні, тисячі, навіть мільйони кращих синів і дочок віддали життя за цю омріяну мету. Нас гнобили, принижували, морили голодом, а ми, на зло ворогам, виживали. Незалежність впала якось несподівано після розвалу Радянського Союзу. Та виявилося, втримати її не набагато легше, ніж було завоювати. Москаль не мириться, йде на нас війною, щоб тут панувати. Позаду тридцять літ незалежності, та й сьогодні ми з упевненістю не можемо сказати, що наша держава буде вікувати. Боротьба за існування України продовжується щодня, щогодини, щохвилини.
Ейфорія від незалежності
Усі ми, люди старшого покоління, добре пам’ятаємо «Лебедине озеро» по телевізору на Спаса 1991 року і перелякані пики гекачепістів на екрані з тремтячими руками. Всезагальне очікування біди. Ото зараз почнеться: арешти, погроми, відправки у Сибір. Бог милував. Навпаки, через кілька днів, як манна небесна, на нас звалилася незалежність. Україна стала вільною. Неждано-негадано, несподівано. Усі ми не одразу й усвідомили, яке то чудо стало.
Коли сьогодні пригадуєш, мороз по шкірі. У нас з’явилося своє військо, флот, міністерство закордонних справ, хоч воно формально десь там рахувалося. І головне – навіть свій президент. Правда, базікало невиправне. Недарма ж бо керував комуністичною пропагандою у всій Україні. Прославився тим, що розбазарив військовий флот і віддав кацапам ні за що під гарантії Америки та Англії нашу атомну бомбу. За потенціалом і міццю на той час третю у світі. Правда, Кравчук нині відхрещується, мовляв, це не його робота. Але ми ж то знаємо, що хоч підписав меморандум Кучма у Будапешті, а готував ґрунт отой балакун.
Не президенти, а кара Божа
Та зрештою, хіба нам легше від того, що знаємо, хто нас здавав і продавав з потрохами. Кого не візьми з президентів, кожен з якимись заскоками. Кажуть, що найліпшим був Кучма. Аж два строки протягнув. Не приведи, Господи, скільки добра для народу зробив! Але ж саме при ньому Україну розтягнули, розбазарили, розікрали. Саме у ту пору з’явилися перші олігархи, вчорашні злодії і бандити: пінчуки, ахметови, коломойські. Ми ж добре пам’ятаємо, як за папірчики (ваучери) продавали добротні заводи і фабрики, знищували село. Не забули і той жахливий розгул бандитизму.
З полегшенням зітхнули, коли на хвилі Помаранчевої революції прийшов істинно український президент, наша надія, наш месія, справжній українець Віктор Ющенко. З яким пієтетом ми горланили: «Ю-щен-ко! Ю-щен-ко!» Як піднявся народ за нього, вже от-от бачили, як бандити будуть сидіти в тюрмах. Та так і не діждалися. Він виявився не риба і не м’ясо. А коли я почув, як наш шановний президент возить по Донецьку Ахметова у якості водія, сказав:
– Гаплик, у нас президента немає.
Про бандита і злодіяку Януковича навіть згадувати не хочу. А не знаєте випадково, хто нам його вибрав: може, американці, а враз то робота росіян? Чи постаралися євреї з Ізраїлю? А що, як арабський тут слід? Чого там дурня валяти – ми, ми і ніхто інший. Саме ми з вами вигодували того придурка, підняли на свої плечі, поставили на трон. Соромно і бридко згадувати те, чим усе закінчилося. Бідою, тисячами смертей, невимовним горем, кров’ю… На Майдані цинічно розстрілювали мирних людей, які хотіли мати право на гідне щасливе життя. Небесній сотні зі сльозами на очах співали журливу пісню «Пливе кача»...
Що далі?
На кого ж нам теперички нарікати, як не на самих себе. Їй-Богу, я думав, що Порошенко хотів увійти в історію, щось зробити для України, її народу. Не скажеш, що палець об палець не вдарив. Ніби старався, ніби намагався стримати поганця-кацапа, не пустити на нашу землю, немало зробив для утвердження українства, нашої справжньої церкви. Але ж то всі міри якість половинчасті, нічого до кінця не довів. Зате кругом стільки бардаку розвелося, неправди, підлості, обману. Як народ збіднів! Зате чиновництво процвітає.
Окремо треба сказати про оце «зелене» явлення народу. Сімдесят три проценти. Люди, ви нормальні? Сімдесят три проценти голосів дали хлопчині з вулиці, точніше, зі сцени, доручили керувати такою величезною державою. Ніде у світі до такого не додумалися б. Це все одно, якби сталевара послали на мозку робити операцію. Ще багато в запасі є епітетів з цього приводу. Але від їхнього застосування хіба стане комусь легше?
Я то розумію, що так люди продемонстрували свою ненависть до Порошенка, котрий обманув сподівання народу. То тепер їжте, що наварили. Стало кругом ще гірше. Та молода зелена команда справді зелена. Нульовий професіоналізм. Вчать людей, аби ті продавали собак і так платили за світло, шкодують за ракетами, мовляв, лякали б ними світ зараз, і намагалися загравати з росіянами на фронті, розводили війська на окремих ділянках. Напартачили хлопці не мало. Може, вони й хочуть щось зробити нормально, але ж не вміють. А коли навчаться?
Можливо, як виберемо Зеленського раз п’ятий президентом, тоді й він щось утне людське. Зараз поки що його можна похвалити хіба що за будівництво доріг.
Озирнешся – заплачеш
Так пробігся мимоходом по нашій новітній історії – і плакати хочеться. Не вельми багато доброго за плечима. А ще ця проклята війна!
Я часто задумуюся: чому, чому Бог посилає такі важкі випробовування нашому народові?! За які гріхи ми отак страждаємо? Одвічно не мали держави. Чомусь завжди нас хтось завойовував, гнобив, топтав.
І доходжу до висновку – а чи не самі ми у цьому винні? Завжди продавалися: одні полякам, другі – кацапам, треті – туркам. Українців завжди душила жаба заздрощів, злоби, ненависті, нас скупляли оптом і вроздріб та легко над нами верховодили, цькували одні одних.
А нині щось змінилося? Абсолютно нічого. Подивіться, що виробляють оті підлі «опезежоповці», як відкрито продаються росіянам. Сьогодні майже п’ята частина українців готова проголосувати за цих пройдисвітів. Це нормально? Добре, що хоч трошки Зеленський дав по руках тому лакузі Медведчуку. Та ще не відомо, чим усе закінчиться.
Тепер подивіться, як верхи обдирають народ. Процвітає казнокрадство, чиновницький розгул. За тридцять років не можуть навести порядок на кордоні. В трубу вилітає ще один бюджет. А ми, нещасні, бігаємо з простягнутою рукою то на Захід, то до американців, благаємо допомогти. Українці – найбідніші у Європі.
Мене страшенно обурює, що за тридцять років державності в Україні ми не навчилися розмовляти українською мовою. Поїдьте у Київ, нашу столицю – чи почуєте там рідне слово. Мовою ворога варнякаємо. Хіба десь бабця із села обізветься українською чи рафінований інтелігент.
Про схід і південь України вже не йдеться. Кругом російська мова. Та ще й сміють патякати: «О насільствєнной украінізації». Це в своїй рідній Україні. Ну не сволочі? То ж не китайською заставляють говорити.
Болить, пече, бо не знаємо, що буде завтра. Лютий підступний москаль не полишає надій знову запрягти нас у ярмо. Ласо поглядають на багатющу нашу землю деякі європейські сусідоньки. А наші правителі запхали свій народ туди в ярмо трудитися, сіли нам на шиї і поганяють, як паршивими волами. Та ще й кричать, як нас люблять і неньку-Україну.
А її мало любити. Україну треба рятувати!
Слава Україні! Героям слава!
Євген ХОТИМЧУК
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!