Євген ХОТИМЧУК і його рятівник Сергій ГАВРИЛЮК
Актуально

«Я не знаю, як вас лікувати, ідіть куди хочете»: з таким діагнозом лікарка відправила шеф-редактора «Вісник+К» з лікарні

15 грудня 2023, 13:44
0
1
Сподобалось?
1

Іноді мені здається, що все це було не зі мною, я просто читаю якусь погану книжку або дивлюся страшний кінофільм. На превеликий жаль, не перше й не друге. Усе це довелося пережити, вистраждати, витерпіти жахливі муки. І порятунок прийшов від Господа. А ще від лікарів. Чеських.

Де знайти лікаря?

Дуже чітко пам’ятаю початок хвороби – 10 червня 2022 року. Вернувся з відрядження. Вдома роздягнувся догола, спека була неймовірна. Не витримав і відкрив двері на терасу. Дружина ж відхилила вікно на кухні. Утворився протяг. Спочатку не звернув на це уваги. Зате наступного дня дуже стала боліти спина. Терпів. Далі ставало все гірше й гірше. Нарешті зібрався піти у лікарню. Знайомий порадив звернутися до невропатолога. Ніби в мене симптоми оперізуючого герпесу. Той відправив мене на магнітно-резонансний томограф. Пізніше – до іншої лікарки. Мовляв, це великий спеціаліст по хребтах. Вже сьогодні не пригадаю, чи дивилася вона знімки, чи ні, виписала якісь таблетки. З тим я і пішов додому. Пігулки щодня приймав, але ставало все гірше й гірше. Звернувся до лікарки, яка великий спеціаліст по хребтах. Вона й випалила як з кілочка:

– Я не знаю, як вас лікувати, ідіть куди хочете!

Якщо скажу, що був ошелешений, то, значить, нічого не скажу. Мене вбили наповал. Не знав, що далі робити. Справді дуже розгубився. Ці слова і досі стоять мені у вухах, болять у душі, шматують серце. Хіба так можна поступати з хворим? Може, усе б вийшло по-іншому, якби вона тоді відправила до когось кваліфікованішого. Або сама взялася за лікування. Велика спеціалістка по хребтах! Можна сьогодні розглагольствувати про бездушність, може, й підлість. Лікарка просто позбулася набридливого пацієнта. Я ж не знав тоді, що йшлося про моє життя. Вона не прагнула встановити точний діагноз. Елементарно вигнала мене. А спина не переставала боліти. На роботі колега розповіла, що лікувалася в інфекційній лікарні. Ліг у цю лікарню. Тут мені ставили крапельниці, давали уколи, таблетки. А біль не стихав.

Хтось порадив, що варто спробувати голкотерапію. Сумлінно пройшов курс лікування. А спина не переставала боліти. Пішов до невропатолога в іншу лікарню. Лікарка приписала лікування від того проклятого оперізуючого герпесу.

Тридцять першого липня у мене стався інсульт. Вчасно привезли у лікарню, і його через вісім днів вилікували. Проте ніяких інших хвороб у мене не знайшли. А спина так само боліла.

Подзвонив до знайомого лікаря Сергія Гаврилюка. Він родом із села Рудка-Козинська. Нині працює у Чехії. Проконсультувався. Він наказав негайно зробити розгорнутий аналіз крові, а ще приїхати у Чехію на консультацію. «Ай, що він розуміє, – подумав я, – ще геть молодий, двадцять сім років». Та й щойно я аналізи здавав, лежав же у лікарні.

Я далі продовжував битися з герпесом. А спина вже так боліла, що довелося колоти знеболювальне. Усі мені розказували, яка ж то погана хвороба, як вона мучить. Тільки ніхто з лікарів не поставив під сумнів перший діагноз, не спробував дослідити хребет, від чого він так болить. Хтось запропонував уколи з Німеччини, мовляв, вони дуже помічні. Передали мені їх. Спробував – ніякого полегшення. Час ішов.

Постріл у спину

Двадцять другого листопада минулого року якось відчув, що в мене погано працює ліва нога, щось геть не слухається. Швиденько – в лікарню. Були побоювання, що знову інсульт. Слава Богу, пронесло. Проте я зовсім перестав ходити. Почалося обстеження. Виявилися погані аналізи крові. Через тиждень мене перевели в іншу лікарню. Але якось дуже дивно, навіть лікуючого лікаря не призначили.

Зрештою встановили діагноз: вистрілив міжреберний хребець, і мені повністю відняло ноги. Це так метастази пошкодили хребет. Рак мене догнав. І ніякий то був не оперізуючий герпес. Точніше, він був, але на перших початках. І збив з толку.

Мені запропонували переїхати ще в іншу, третю лікарню. Мовляв, там є вузькі спеціалісти і буде краще й ефективніше лікування. Я відчув, що мною просто накидаються. Не можуть сказати в очі, як та чудакувата тітка-невропатолог: «Ідіть, куди хочете». Тобто делікатно послали.

Як це не жахливо звучить, я насправді відчув подих смерті. Встати на ноги не міг, сам себе обслуговувати також. Страшно дивитися на цей білий світ з лежачого становища. Нещасний, бідний каліка, без надії, без сили. Якби хто знав, як то трудно лежачи їсти, справляти свої природні потреби.

Особливо важко психологічно переносити усе те. Здається, усі дивляться на тебе співчутливо, шкодують, а лишень вчора ти був нормальний, повносправний. Невже це кінець? І тоді вирішив їхати на лікування в Чехію, до Сергія. Утрясли технічні питання переїзду. Треба було знайти відповідний транспорт – реанімобіль. У нас в Луцьку таких фірм немає. Нарешті всі клопоти позаду.

Чеська медсестра робить процедури

Моя рятівниця Чехія

Чотирнадцятого грудня вирушили. Цілу ніч періщив дощ зі снігом. В салоні то неймовірна спека, то холод собачий. Наш український сервіс за тисячі доларів. Ну коли ми вже будемо жити в нормальній країні?! Супроводжуюча медсестра не дала людського знеболювального чи снодійного. Й на хвилину не зімкнув повік. Ранесенько приїхали в невеличке чеське містечко Світави, просто в лікарню. Велику, простору. В приймальному відділенні у мене взяли кров на аналіз. Після обіду видали результати. 150 показників крові. Вони були неважні. Завезли на комп’ютерний томограф. Усе як в тумані. Чужа країна, не знаю мови, не можу рухатися, не хочу жити.

До речі, уже пізніше дізнався, що у них томограф видав 500 параметрів. Кажуть, в одній з наших обласних лікарень – 30. Фантастика!

Розпочалося лікування. За два тижні підтягнули показники по крові. Скажімо, якщо тромбоцити раніше становили сорок чотири одиниці, то стали сто сорок. Помаленьку викарабкувався. Пізніше мене перевезли у велику онкоклініку в місті Брно. Тут оглянули світила медицини, професори. Ґрунтовно обстежили, призначили лікування і відправили назад у Світави.

У палаті перебувало кілька дідків, котрим далеко за вісімдесят. Дивився на них і заздрив: невже і я, як вони, зможу колись ходити своїми ногами хоча б в туалет?

Коли їхали у Чехію, дружина взяла мої кросівки. У відчаї, зі сльозами на очах я дорікнув:

– Ти що, знущаєшся з мене?

Воно й справді, дивлячись на мене нерухомого, виглядало як насмішка.

У Світави мене огорнули такою увагою діти, жінка, такою теплотою, що здоров’я швидко пішло на поправку. Дуже уважні професійні медсестри, санітарки. По три-чотири рази на день приходив Сергій Гаврилюк, молодий лікар. Коли настала пора вертатися додому, він запропонував поселитися на квартирі й продовжувати лікування. Так я ще пробув у Чехії два місяці. Як в лікарні, так і на квартирі, біля мене постійно чергували сини, дружина. То була надзвичайно трудна робота. Їхня увага, турбота тримали мене на цьому світі.

Тут хотів би ще сказати кілька слів про свого рятівника, котрого у свій час недооцінив, не послухав його, не здав аналізи, не поїхав на обстеження. До речі, він стажувався у кількох лікарнях Волині, просився на роботу. Ніде не взяли. Тоді поїхав у Чехію, здав екзамени чеською мовою з медицини і чотири роки тут працює. У травні перездав і одержав другий рівень з трьох можливих. Нині його підвищили по службі і перевели в обласну місцеву лікарню. Я горджуся своїм земляком, своїм рятівником, бо бачив, як його там шанують, поважають. Повік буду вдячний, бо воістину він врятував моє життя, не сказав «ідіть, куди хочете». Він справді велика людина, справжній лікар! Ну чому, чому я не поїхав відразу, коли він мене кликав? Усе було б по-іншому.

Принагідно хочу згадати, що у районній лікарні Світави працює до тридцяти українських медиків! Висококваліфікованих. А кажуть, у нас лікарів не вистачає. Чому?

Б’юся за життя

Один з лікарів сказав, що жити мені зосталося ще десь рік. Були й такі, що пропонували поселити у хоспіс доживати. Кілька медиків прогнозували, що я вже ніколи не стану на ноги. Звичайно, щоб мене остаточно не добивати, сини далеко не все мені розказували. Коли балансував між небом і землею, сам собі дав слово за всяку ціну вижити. Як саме, на той час не вельми розумів. Окрім медикаментозного лікування, став займатися з реабілітологом.

Пригадую, як торік дванадцятого січня ступив перші кроки. Ноги не тримали. Ступив кілька разів – і опустився на ліжко. Вже в тому, що я почав їсти сидячи, був великий прогрес.

Ще довго міг би описувати свої маленькі подвиги на шляху боротьби за життя. Але чи варто, чи цікаво це буде читачу?

Призначили повернення додому на четверте квітня. Не повірите, але останні дні рахував не лише години, а й хвилини, навіть секунди. Така охопила ностальгія, що якби міг, пішки пішов би до України! Навіть не можу пояснити такого сильного потягу до рідної землі. Мабуть, не все нам під силу збагнути, зрозуміти достеменно. Усе це очевидно на рівні інстинкту. Або дано Богом.

Позаду 900 кілометрів. І от нарешті перші кроки в рідній хаті. Згодилися захоплені дружиною кросівки. Яке ж усе навколо близьке та дороге! Ноги ледь тримають. Не біда. Блиснула надія.

З самого початку жахливої хвороби постійно задавав собі питання: «За що, за що мені така кара?» Я ніби все життя робив людям добро. Чому саме на мені окошилася ця біда, оцей біль, оця жахлива хвороба? Моя невістка мені пояснила просто: «Не ставте питання «за що?», а «для чого?». Для чого Господь дає такі випробування?

А тоді прийшла весна, справжня весна. Пробуджуюся вранці, за фіранками видніються листочки винограду, що плететься на терасі. Крізь них пробивається сонечко. Боже, які ж бо неймовірно ніжні й неповторні промінчики. Вони ніби кличуть до себе жити, заставляють думати про щось світле, прекрасне. Беззвучно посилають сигнал: усе буде добре, тебе кличе новий день, радуйся йому.

І я вставав на ноги. Хоч і невпевненими кроками, йшов надвір з допомогою ціпка. А там на галявинці біля хати все зеленішою ставала травичка, з’являлися все нові й нові квіточки. Ходив босоніж по росі. Насолоджувався життям. І постійно дякую Господу за порятунок, спасіння.

Після потрясіння, котре я пережив, коли майже дивився в очі смерті, взагалі все довкола сприймається по-іншому, усе краще, гарніше, добріше. По-новому починаєш цінувати кожну хвилину, дорожити нею. Бо достеменно розумієш, що наше життя не безкінечне. І хочеться його прожити краще, глибше, повніше. Я не перестаю насолоджуватися кожною миттю. До речі, чомусь моє життя стало бігти помітно швидше.

Звичайно, не знаю, скільки мені вділено ще на цьому світі триматися. Хвороба страшна, підступна, може в будь-який момент вистрілити. Тому я борюся за своє життя. Кожен день ходжу, ходжу, ходжу. Пройшов уже три курси реабілітації. Щодня роблю посилену зарядку. Не буду хвалитися, але на ногах уже трохи тримаюся. Впевнений, що буде ліпше. Тому й працюю для цього.

З чеськими лікарями

Бережіть кожну мить

Синівська любов і поміч Сергія мене врятували. Дехто у мене запитує: чому не розібрався з лікарями, котрі довели до такого стану? Хай будуть мої муки на їхній совісті. Дивно і незрозуміло, адже проходив комп’ютерний томограф, магнітно-резонансний. Чому, чому лікарі не побачили, що руйнується хребет? Можливо, прийде час назвати моїх «героїв». Головне, що я живу.

Між іншим, серед лікарів у мене багато друзів, знайомих, є куми, та чогось ніхто не підставив плече. Не виручив, не підказав, не порадив. Не варто сьогодні шукати винних.

До речі, недавно оформлював інвалідність і попав до тієї ескулапки, котра мене послала. Вона причепилася, що не так написане направлення від сімейного лікаря. Я не витримав і запитав:

– Ви що, мене не пам’ятаєте, не впізнаєте?

Та спогорда відповіла:

– Ну й що, порядок має бути дотриманий.

Мені так кортіло вигукнути:

– Невже тобі повилазило, що ти мене послала к чортовій матері?! Невже ти не бачиш, до чого довело лікування твоє і таких самих, як ти?! І ти ще далі дістаєш до печінок і чіпляєшся до всяких дрібниць.

Стримався. До того ж могла напсувати з оформленням певних документів. Ліпше б вона проявила таку настирливість і принциповість у свій час у моєму лікуванні.

Не хочу всю нашу медицину протиставляти чеській. Не дай Бог, підкачає здоров’я, до кого я, бідний, піду, ну, звичайно ж, до своїх лікарів, а не закордонних. Але гадаю, щось треба міняти. Може, нашим медикам мало платять, а може, їм треба мати більше любові до пацієнтів. І професіоналізму.

Зовсім не збираюся хаяти всіх наших лікарів. Безперечно, більшість з них талановиті, розумні, совісні. Але я, на жаль, не знайшов свого. До речі, пройшов їх аж тринадцять. Я ж ніби не остання людина в Луцьку, а що казати якійсь жіночці з села! Як їй добитися до потрібного лікаря?!

Усе це я написав не для того, щоб ви мене пожаліли, а в першу чергу для того, щоб більше дбали про своє здоров’я, шкодували себе!  При виявлених болячках негайно треба здавати аналізи. Треба турбуватися щодня, щогодини, аби всі органи працювали справно. Я нікого з лікарів не звинувачую. Сам винен. Не до того пішов, не туди звернувся.

Напевне, знайдуться люди, котрі подумають чи скажуть: нащо отак вивертати душу, нащо все описувати? Що воно дасть? Воно мені все болить, ятрить. І чого, і кого вже мені боятися? Гірше навряд чи буде. Хочу, щоб моя розповідь стала застереженням для вас усіх і, може, наукою для лікарів. А враз хтось з них з усього цього щось зрозуміє!

Звертаюся до вас, читачі. Ніхто про вас не потурбується, якщо ви не подбаєте про себе самі. Любіть себе, шкодуйте себе повсякчас. Прошу вас, закликаю вас. Бережіть кожну мить. Тільки так продовжите своє життя!

Євген ХОТИМЧУК


Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!

Читайте також

Увага! Коментарі відсутні! Прокоментуйте першим...

Ваш коментар

Ви погоджуєтесь з правилами коментування.
Реєстрація Вхід
Забули пароль?
Реєстрація Вхід
На ваш E-mail буде відправлено лист з інструкцією
Реєстрація Вхід
Зареєструватися