До сторіччя відомого волинського журналіста
Цими днями виповнилося б сто років від дня народження Петра Марценюка – журналіста, самобутнього поета. Близько трьох десятиліть віддав він газеті «Радянська Волинь», «Волинь». Люди старшого покоління пам’ятають цікаві, змістовні публікації Петра Михайловича у цьому виданні. За звинуваченням у націоналізмі (публікації українськомовних віршів під час німецької окупації) Марценюк відбув сибірське заслання, незважаючи на те, що воював і був нагороджений орденом. Світлий образ незвичайної, цікавої людини назавжди залишиться з нами, тими, хто близько знав Петра Марценюка. Нижче подаємо спогад про нього.
Після закінчення університету я прийшов на роботу в обласну газету «Радянська Волинь» у відділ сільськогосподарського виробництва. Тоді там працювали Петро Михайлович Марценюк та завідуючий відділом Андрій Іванович Бондарчук. Тут я не був новачком. Річ у тім, що в цьому відділі пройшов дві практики – на четвертому і п’ятому курсах. Тому й запросив мене працювати у «Радянській Волині» тодішній головний редактор газети Полікарп Гервасійович Шафета.
З перших днів роботи ми подружилися з Петром Михайловичем. Він багато мені підказував при написанні матеріалів або просто вчив, на що звертати увагу, як готувати публікації. Бо в мене далеко не все нормально виходило. Він завжди при цьому знаходив гостре слово, а іноді й дотепний жарт. Зате коли у мене були творчі успіхи, Марценюк відразу помічав. Зокрема, нерідко хвалив за те, що я міг знайти цікаві деталі, радив, як ліпше їх використати.
А ще я багато вчився, читаючи кореспонденції, замітки, зарисовки Марценюка. Бо писав він їх справді дуже майстерно. Перо в нього було легке, мова багата. Особливо Петру Михайловичу вдавалися нариси. В них поставали образи трудівників полів і ферм. Не схематичні, а цікаві, неповторні люди. Ті нариси були написані барвистою мовою, там завжди можна було знайти багато епітетів, порівнянь.
Минали роки, я набирався досвіду, ми з Петром Михайловичем усе більше й більше зближувалися. До речі, столи наші стояли поруч. Ми не лише ділилися творчими справами, а й часто разом відпочивали, ходили один до одного в гості, разом відзначали дні народження. Стосунки стали довірливими, навіть дружніми. Якось Марценюк розповів мені про своє життя, про перебування на фронті, те, як попав у тюрму, як було страшенно трудно.
Звичайно, не міг не згадати про причини, як туди потрапив. А це було не зовсім безпечно. То ж була друга половина сімдесятих – початок вісімдесятих років. Саме лютувала совєцька інквізиція, повсюдно йшло переслідування вільнодумства, націоналізму. Виходить, Марценюк мені довіряв. Я ніде й словом не обмовився про його розповіді, пов’язані з переслідуванням. Гадаю, якщо б Петру Михайловичу не пришили націоналізму, він досяг би в кар’єрі набагато більше, бо писав прекрасні вірші, мав непересічний талант у художній, прозовій творчості. Взагалі був великим романтиком.
Досі пам’ятаю вражаючу історію його кохання. Він сам корінний вінничанин. На Волинь попав з фронтом. На Локачинщині зустрів дівчину Любу. Вона принесла солдатам води напитися. Відтоді й спалахнуло у їхніх серцях палке кохання. Петро дав слово, що після закінчення війни обов’язково повернеться до неї – і вони одружаться.
Так і вчинив. З фронту відразу приїхав у село до Люби. Тоді вони й побралися. Жили дуже дружно, в любові, хоч їхнє кохання неодноразово зазнавало випробувань. Коли за підлим дописом Марценюк попав у тюрму, Люба терпляче його чекала, слала посилки.
Мені, молодому, неотесаному, цікаво було спостерігати за великим, вражаючим коханням Петра Михайловича та Любові Венедиктівни. Як вони ніжно спілкувалися по телефону, як відносилися одне до одного!
Пригадую, одного разу прийшли додому до Марценюка, він саме був з поламаною ногою, ходив на милицях. І застали таку картину: сидить Петро Михайлович за столом уже «під мухою» і бурчить:
– Любочко, чого ти так довго возишся, чого досі стіл не накрила? Скільки можна, он хлопці з роботи прийшли голодні.
Любов Венедиктівна стоїть позаду чоловіка, ніжно гладить по голові і примовляє:
– Петруcю, дорогенький, через кілька хвилин закінчуємо приготування й сідаємо за стіл. Усе буде добре.
І так мило-мило усміхається.
Про цей випадок я дуже часто згадую, розповідаю своїй дружині. Наголошую, що так треба ставитися до своїх чоловіків. Тоді й більше було б ладу в сім’ях.
Минули вже десятки літ, як відійшов у вічність Петро Михайлович Марценюк, а в мене таке відчуття, що він досі є десь поруч. Такий самобутній, цікавий, талановитий.
Євген ХОТИМЧУК
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!