23 березня Збройні Сили України взяли в кільце Бучу, Ірпінь та Гостомель, що під Києвом, але російські війська продовжують постійно обстрілювати місцеві громади.
До цього Буча та Гостомель були повністю під окупацією. З селища неподалік Бучі до Чернівців евакуювалась сім'я з трьома дітьми. У двох з них — дитячий церебральний параліч. Під обстрілами вони прожили два тижні. Суспільне Буковина розповідає їх історію.
В одній кімнаті, без електрики та зі звуками вибухів
Від початку обстрілів Ганна Ямчинська з чоловіком та трьома дітьми почала жити в одній найбезпечнішій кімнаті. Вікна забили дошками та заклеїли скотчем.
— Все літало над нами, будинок трусився. По звуках ми навчилися розрізняти град, оскільки ми були в центрі й ця лінія фронту довкола нас змінювалась. Коли не було зв’язку, ми дуже економили батарею, вмикали радіо, аби знати хоча б приблизно якісь новини, — каже Ганна.
На третій обстрілів у будинку відключили електрику та воду. Їжа закінчувалась, а за водою виходили на вулицю до колодязя.
— Підгузки теж закінчувались, а у нас всі діти в підгузках. Ми дуже економили, використовували один підгузок вдень, — каже Ганна.
Російські військові не пропускали вантажівки, тому продукти не довозили. Сім'ї довелось випікати хліб вдома. Зі свіжим молоком для дітей допомагав сусід.
Дорога з Бучі до Чернівців
На початку березня місцеві почали самостійно формувати колони та евакуюватись. Людей вивозили міськими автобусами, але ті поїхали швидко, коли Ганна не встигла зібрати дітей. Сім’ї вдалося евакуюватися через тиждень, коли їх підібрала незнайома родина з селища. У машину не помістилися крісла-колісні для двох старших дітей.
— Розуміла, що їдемо на свій страх і ризик. Ми знали, що колони розстрілюють, але два тижні в нелюдських умовах з лежачими дітьми — це край. Ми проїхали два російських блок-пости, в нас не стріляли. Їх було мало, але тіла лежали вздовж дороги. Просто пошматовані частини тіл.
У переповненій машині вони їхали понад 10 годин.
— Коли ми заїхали під Житомир на заправку, і я після всього пекла побачила світло в туалеті, гарячу воду, тероборону та людей, які п'ють каву, — в мене просто полилися сльози. Це були сльози вдячності, що ми в безпеці.
Не ходять в укриття, бо у будинку немає ліфта
У Чернівцях сім'я зупинилася у квартирі дідуся Ганни. Повітряну тривогу вони перечікують в коридорі. Чоловік переносив дітей на руках, поки волонтери не принесли крісла колісні.
— Діти зараз у дуже сильному стресі. Якісь різкі звуки їх дуже лякають. Вдома ми їм вмикали мультики, а зараз вони просто лежать, — розповідає Ганна.
Закордон, щоб реабілітувати дітей
Сім'я хоче виїхати за кордон, аби там реабілітувати дітей з ДЦП, але не може цього зробити, бо батько не рідний, тому не може виїхати.
— Кажуть: "Їдь, там тобі допоможуть". Але ви бачите цих дітей? І ще є молодша дитина. Я одна фізично навіть з одним не впораюся.
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!