Мешканці звільненої Чернігівщини поволі оговтуються від наслідків рашистської окупації. Згадують пережите з гідністю, інколи навіть з гумором, хоч щодня ходили під дулами російських ординців.
– Я йду з відрами корів поїти, а вони гатять і гатять. Усі попадали під тином і кричать: «Падай!» А що ж його падать? Все одно уб’ють. Як не сьогодні, так завтра або післязавтра, – як про щось геть звичне розповідає мешканка прикордонного з Білоруссю чернігівського села.
Її односельці навперебій починають згадувати, як громадою вдалося порятувати чоловіка з їхнього села, якого рашисти загребли, бо знайшли у його барсетці військовий квиток.
– Забрали того Миколу в одній кофтині. Стоїть, труситься від холоду в самих капцях. Кинулися ми сусідів кликати – треба хлопця рятувати, бо пропаде. Кацапи автомати на нас понаставляли, очманіло дивляться, а хтось з наших навіть на коліна став й просить за Колю. І відпустили, – розповіли селяни.
– Моя сваха розказувала, якось у сусідньому селі жінка їхала велосипедом. Побачила собаку на дорозі, і шкода стало. Голодний, напевно. Почала пса ловити, а він ніяк не дається. Таки спіймала його, запхнула у кошик і додому привезла, – продовжує розповідь сусідів ще одна чернігівчанка. – Але бачить, щось не так із собакою. Вона до ветеринара з ним. Той як глянув – за голову схопився. Бо то не пес, а вовк! І хтось хоче такий народ перемогти, коли наші баби навіть сіроманця голіруч можуть скрутити?! І москальській собаці шию скрутимо!
Сусідньому Ягідному від рашистів дісталося дужче. Там люди досі не можуть оговтатися від пережитого. Місцевих мешканців окупанти взяли у заручники – понад 300 людей зігнали у підвал школи і тримали там майже місяць. А сама русня поселилася у школі, прикриваючись мирними мешканцями, як живим щитом. Хворі, навіть лежачі, немовлята, діти, старі люди – без вентиляції, туалету, гігієнічних засобів, їжі. Весь цей жах не передати словами. Виходити нагору майже не дозволяли. Навіть переповнені відра з нечистотами не давали виносити. У такому смороді, без ліків і догляду люди почали помирати. Дванадцять селян відійшли у вічність, але трупи теж не завжди дозволяли виносити і хоронити. Їх складали у куточку поруч з живими. Чоловіки спали сидячи, бо місця не вистачало. А дехто змушений був дрімати й стоячи.
– Прив’язував себе шарфом до шведської стінки і так спав. Двадцять п’ять днів. Пів квадратного метра я займав, – каже чоловік, якому довелося пережити цей жах.
Але у його розповіді вражають навіть не ці страшні деталі. Попри приниження та нелюдські умови, наші люди не втратили віри в краще. І цей чоловік крізь сльози каже:
– Хата згоріла – відбудуємо. Головне – вижити і відновити нашу Україну…
Хіба можна такий народ перемогти?!
Ніна РОМАНЮК
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!