Коли у 1944 році радянська влада повернулася на територію Західної України, то зустріла запеклий опір з боку місцевого населення. Люди пам’ятали про звірства, які ті чинили у 1939–1941 роках. Це стало несподіванкою для совєтів. Вони ж думали, що їх з квітами зустрічатимуть! І Микита Хрущов звернувся до Сталіна з пропозицією: учасників руху опору судити, а засуджених до страти не розстрілювати, а вішати привселюдно. І звели в обласних та районних центрах Волині, Рівненщини, Львівщини, Тернопільщини та Франківщини шибениці.
Ім’я повішеного сина мати боялася назвати до смерті
У Луцьку 18 січня 1945 року о 13.30 на ринковій площі повісили двох хлопців, навіть не оголосивши їхніх імен. Подивитися на це зігнали учнів шкіл, працівників підприємств. Очевидцем події став письменник, який тоді працював журналістом газети «Радянська Волинь», Анатолій Дімаров. Він так описав це у своїй книзі «Прожити й розповісти»: «…Прямо до шибениці під’їхали дві машини. Одна легковушка, з якої одразу ж вилізло кілька офіцерів, але не на них – на вантажівку дивився завмерлий натовп. Там на відкритій платформі під вартою автоматників стояли двоє чоловіків у цивільному. В обох зв’язані руки, в обох білі обличчя, ніби сажею обведені очі. Один – наче підліток, другий, як дуб…. Загурчав мотор, машина сіпнулася, платформа вислизнула з-під засуджених. Отой, схожий на підлітка, кленовим листком загойдався в повітрі, а другий одразу ж і впав на землю: обірвався, не витримав його ваги мотуз. Ще перед тим, як упасти з машини, він вигукнув: «Сла…», та горло йому одразу ж здушила петля…» Письменник описує, як ще двічі рвалася мотузка, а енкаведисти піднімали хлопця і знову вішали. Жінка з натовпу не витримала: «Що ви робите, люди, то його Бог милує!» Та комуністи не вірили у Всевишнього. «Він пішов на смерть з обірваним вигуком: «Слава Україні!». А як гордо стояв! Яким несхитним помер! Ні, не міг так померти бандит і грабіжник, образ якого не сходив зі сторінок наших газет! Тут щось не те…» – пише Анатолій Дімаров.
Це безцінні спогади тих часів. Імена ж патріотів стали відомі через десятки років по тому завдяки історикові Володимиру Дмитруку. Повішених хлопців звали Антон Мельничук (псевдо «Ростик»), уродженець села Бужани, та В’ячеслав Новосад (псевдо «Петрусь») із села Красний Сад. Нині це Луцький район. Антонові було 24 роки, а В’ячеславу тільки 20. Як дослідив Володимир Дмитрук, наприкінці квітня 1943 року В’ячеслава й Антона зарахували у Сенкевичівську групу УПА, штаб якої розміщувався у Дубовій Корчмі. «Петрусь» став командиром групи. Його бойовим помічником був Антон. Саме йому доручали виконувати найвідповідальніші завдання та розвідувальну роботу. Хлопець завжди виходив переможцем у боях. Антона та В’ячеслава упіймали після доносу зрадника. Володимир Дмитрук свого часу розповів пресі, що збирати відомості про двох повішених повстанців було надзвичайно складно: свідки відмовлялися говорити. А ті, що погоджувалися, на милість Бога просили не називати їхніх імен – боялися. Мама В’ячеслава Новосада померла у 1998 році – жила у Берестечку під іншим прізвищем. І навіть після здобуття Україною незалежності не згадувала імені свого сина. Історик з нею так і не зустрівся.
Сам зводив собі шибеницю
Показову страту вісьмох членів ОУН та УПА здійснили 4 січня 1945 року на центральній площі (нині – площа Театральна) у Рівному. Ось як описує це росіянка Валентина Миронцова, ветеран війни і праці із села Октябрське Тульської області: «Перебуваючи у відрядженні в Рівному, я стала випадковим свідком, коли привезли на автомашині групу УПА й повісили на моїх очах. Усі вони мужньо зустріли смерть, я б сказала, героїчно. Жоден з них не просив помилування. І що мене особливо вразило – усі вони вмирали, приймаючи мученицьку смерть, зі словами «Слава Україні!»
А у райцентрі Тучин Рівненської області радянська влада влаштувала показову страту коменданта Служби безпеки ОУН Федора Осипчука на псевдо «Гомін». Це він керував нападом на районний відділ НКВС 14 лютого 1944 року задля звільнення арештованих оунівців. Життєвий шлях і мученицьку смерть Осипчука у своєму дослідженні описав Іван Мельник. Енкаведисти змусили споруджувати шибеницю у Тучині арештантів. Серед них був і Федір. Страта ж відбулася 26 грудня 1944 року. «Коли «Гомону» накинули петлю на шию, він встиг вигукнути: «Прощай, жінко і дитино! Слава Україні!» Три дні його тіло так висіло на власноруч спорудженій шибениці, аж борода виросла. Адже у мертвих певний час ростуть волосся та нігті. А на обличчі замерзла цівка крові!» – пише дослідник.
Наталка СЛЮСАР
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!