- Піски вже майже зрівняли з землею, там немає де вкритися, тому ми перебазувалися сюди. Тут теж недалеко від аеропорту, - говорить Юрій Бондар, якого всі знають за прізвиськом Шаман.
Він парамедик, водій швидкої допомоги волонтерської групи «Хотабич». Ми мчимося зі швидкістю 120 кілометрів на нову базу у селищі в декількох кілометрах від аеропорту.
Звідти передають, що у них 11 поранених і один загиблий. Є також важко поранений з кулею в голові. Ми чекаємо, поки наші вивезуть бійців з терміналу. Тут, на новій базі, маємо їх відсортувати. Тих, що з легкими пораненнями, відвезти в лікарню поблизу. З серйознішими - відправити «вертушкою» до Харкова.
У Шамана постійно працює рація, на мобільний дзвонять через кожні 5-7 хвилин, один з таких дзвінків:
- Так, на місці. Так, я попросив ще допомогти мені «правосеків», вони дві машини своїх дають.
Юрій звертається до мене:
- Де славнозвісна «Медична рота імені Пірогова» Нацгвардії? А вона в Курахово сидить. Я подзвонив їм, попросив приїхати допомогти сюди, але вони не їдуть. Сидять в Курахово. І запитують мене: «А там небезпечно? А там стріляють?». «Ні, - кажу. - Не стріляють звісно. Три кілометри від аеропорту і не стріляють! - з гірким сарказмом говорить Шаман.
Ми заїжджаємо на місце дислокації - дачне поселення під Донецьком. З місцевих тут вже ніхто не живе. У деяких будинках проламані снарядами стіни. По вулицях ходять лише військові. Грюкотить постійно, залпи лунають один за одним.
- Наша арта працює по аеропорту. Чуєш? О, а це в нашу сторону летить. Але далеко, метрів за 500.
Я дивлюся на Шамана і мені з ним спокійно.
Він на лінії фронту ще з квітня. Він не переживає, мабуть, знає як тут виживати, значить і мені немає чого перейматися.
У нашому помешканні тепло і є вода, тому до нас часто заходять в гості. Минає півгодини, година, півтори.
Вибухи з обох сторін замовкають щонайбільше на 5 хвилин. У ввімкнену рацію чути коректировщиків. До нас заходять двоє чоловіків - один років 40, інший - 50-ти. Вони в касках та бронежилетах.
- Как у вас здесь тепло, есть камин. - говорить той, що старший.
- У нас навіть чайник закипів недавно, будете чай? - запитую я.
- Конечно, а кофе у вас есть?
- Бачу тільки розчинну.
- Нет, растворимый кофе - это преступление против кофеманов.
Наші гості - анестезіолог Олег та хірург Олександр, обидва з Харкова. Зайшли вони до нас не просто погрітися та з цікавості. Ми чекаємо поранених, але їх все не везуть.
- Юро, які там за новини? - запитують вони.
- Сєпари не дають під'їхати нашій техніці. Штаб планує прорив, зараз поїдуть бронетехнікою, підмогу нашим в аеропорту доставлять та заберуть поранених та 200-х сотого. Збирають підмогу, хто хоче та може їхати.
Олег та Олександр помітно нервують і повертаються до себе. Перед тим домовляються із Шаманом, що той їх набере, коли стане відомо щось більш конкретніше.
- А де вони мешкають зараз?
- Ці з "переляканих", сидять в підвалі.
- Ну так, в підвалі безпечніше?
- В підвалі краще, бо тебе потім збирати зручніше, все в одному місці, не розлітається, - намагається жартувати Шаман. - Тут така справа - судилося, то помреш, не судилося - то будеш жити. Якщо помирати, то на дивані біля каміну, а не в підвалі, як щур.
На дворі вже повністю стемніло. Шаман закрив штори та запалив свічки. Штаб запланував прорив на 20.00. У призначений час всі автівки швидкої приїхали знов до нас. А це два екіпажа від Правого Сектора та вже знайомі нам харків'яни-медики.
Чекаємо.
Бити з артилерії не перестають ні на годину. Раптом гуркіт почувся дуже близько. Стіни задрижали, люстра захиталася.
- Мінометом по нас луплять. - резюмує Шаман. Ми їх називаємо «блукаючі у...ани». Пересуваються на автівках, підходять до нас і стріляють, десь з «зеленки».
У рації значно оживилися:
- По нас працює міномет. Знайдіть його та проженіть.
- Я вже побачив його, спалахи бачу, зараз буду працювати по ньому, - відповідають по рації
"Блукаючий" встигає зробити ще залпів п'ять і кожен з них лягає десь дуже близько. Ми мовчимо та слухаємо рацію:
- Швидше. Бо нам тут буде всім дуже погано! - просить Шаман
- Так. Я вже вистрілив по ньому, він тікає.
Обстріл раптово припиняється. Але приходить нова погана звістка: ми не можемо прорватися в аеропорт і забрати поранених. Натомість, двох з штурмової групи треба везти в лікарню. Один при маневрі впав з бронетехніки, іншому танком переїхало ногу.
- А які в них поранення невідомо? Є нова інформація? - запитує Олег-анестезіолог у Шамана.
- Сказали, що 200-х вже двоє. А поранених 20.
- Мабуть, той, що з пораненням в голову, не дочекався, - каже Олег.
Шаман повідомляє, що перша спроба штурму аеропорту була невдалою. Наступна запланована на 12-ту ночі. Ми намагаємося заснути, бо чекання виснажує та втомлює.
Через годину прокидаюся від того самого гуркоту, дрижання стін та вікон. Буквально вистрибую з ліжка та сідаю на диван, де, мені здається, безпечніше.
- Чого сидиш? Лягай спати, - наказує Шаман
- Не спиться.
- Заважає щось? - сміється він. - А я вже не знаю як буду спати без цієї канонади. Поки під тобою не підскакує земля, боятися немає чого. Бо снаряди летять один поряд з іншим, кудись влучили чи ні, а наступний направляють на 100-200 метрів поряд, не далі.
«Як можна до цього звикнути?» - думаю я про себе. І починаю повертатися в думках до свого рідного мирного міста, поряд з яким не б'ють гради, де не дрижчать стіни, коли проїжджає бронетехніка, працює артилерія або падає снаряд. Мені соромно але я вже не думаю, як швидше забрати поранених бійців, які вже більше десяти годин чекають на допомогу. Я думаю, як швидше забрати їх, щоб виїхати в безпечне місце і залишитися там.
Прорив у запланований час знову не відбувається. О 3-ій годині ночі сепаратисти запросили тишу, перемир'я на годину, щоб вивезти поранених. Наш штаб припинив вогонь. Стало тихо і навіть спокійно.
- Якщо через годину буде так само тихо, поїдуть забирати поранених. Одразу не можна, бо невідомо, що вони задумали. У них немає слова офіцера, їм довіряти не можна ні в чому, - говорить Шаман.
4.30 ранку. З аеропорту так нікого і не змогли дістати.
- Скільки поранених? - запитують парамедики "Правого сектора"
- Вже 30. - відповідає Юра. - Я за весь час не пам'ятаю, щоб стільки поранених було за один раз. Як ми будемо їх вивозити? У нас не вистачає машин та екіпажів.
Збентеженим Юру я ще не бачила.
Ми виходимо на двір і починаємо рахувати скількох бійців і куди можна покласти. Хто зможе відвезти до гелікоптера, а хто до лікарні.
- Сепаратисти не дотрималися миру, вони своїх вивезли, а нам наших не дали вивезти. Вирішено штурмувати командою з 70-ти чоловік. Артилерія сепаратистів намагається вщент розгромити термінал, де сидять наші хлопці, щоб там нічого не залишилося, щоб ніде було ховатися. Ми теж б'ємо артилерією по їхнім позиціям. - розказує про перебіг подій нам Шаман.
Чекаємо, поранених все немає. Вони вже більше доби там...
- Юро, а ти ніколи не думав покинути все і повернутися додому?
- Чого не думав? Думав. Бувало дуже важко. Але навіть коли я їду додому на вихідні чи до Києва ремонтувати авто, то мені постійно дзвонять, щоб я приїхав, забрав, довіз. У всіх є мій номер. Як я все залишу? Треба тоді викидати та міняти номери телефонів. А інші такі ж волонтери як я? Вони подивляться на мене і що їм робити? Теж поїхати?
Світанок.
Олег та Олександр знову приходять до нашого будинку. Олександр співає, то про рідне місто Харків, то адептів російського року.
- Тому, кто постоянно думает о жизни, здесь не место. А тем, кто постоянно думает про смерть... Ты читала Бродского «Письмо командиру Z»? Почитай. Ничего не поменялось. Ничего! Мы же анестизиолог и хирург. Скажи, что здесь делают анестезиолог и хирург? - запитує Олег. - Здесь должны быть только санитары и парамедики. Хирург здесь что, будет делать операцию? Вы видели операционную? Там все должно быть стерильно. Мы высококвалифицированный персонал. А нас отправили сюда.
Ще один обстріл ми пересиджуємо у підвалі, а після нарешті привозять поранених
Витягаємо, передаємо, одразу сортуємо.
Чоловіки дістають з бронемашини кремезного бійця. Він - блідий, майже синій, але очі його ще кліпають.
- Все. Пішов, - констатують бійці, коли його кладуть на ноші,
Його накривають та відносять у сторону.
Інших поранених завантажують до машини «Правого сектора» та везуть до гелікоптера.
- Треба зустрічати їх ближче, щоб вони не завернули не туди, куди треба, - говорить Шаман.
Ми виїжджаємо на дорогу. Повз нас проїжджають танки на аеропорт, деякі повертаються звідти.
Везуть нових поранених. Чоловіки приносять до нашої машини бійця. Худий, а ноги перев'язані джгутами.
Шаман сідає за кермо, а Олег стає до пораненого.
- Иди сюда, будешь помогать, - кричить він мені.
Олег дістає крапельницю, ставить її бійцю, починає з ним говорити:
- Как тебя зовут?
Чоловік ледве відкриває рота і щось тихо промовляє.
- Как тебя зовут?
- Серега, - голосніше відповідає боєць.
- Все будет хорошо. Держись. Держись еще 30 минут. Будем в больнице. Когда наложили жгуты?
- В 15.15.
Я одразу поглянула на годинник. Була 16.00.
- Который час? - звертається до мене Олег.
- 16.00.
- Хорошо.
Потім пішли команди: діставай шприц, шукай ліки, набирай два куба, запиши дані.
- Какого года рождения? - не припиняє розмовляти Олег з бійцем.
- 81-го.
- Где родился?
- В Полтаве.
- Сколько лет?
- 33. Я умираю, да?
- Нет, Серега. Не умираешь.
- Ноги сохраните.
- Сохраним. - говорить Олег, але, навряд, говорить правду. - Держись, еще 15 минут. Держись.
У неділю ввечері, 18 січня, медики вивезли ще 45 поранених з Донецького аеропорту.
Бої йдуть, наші тримаються.
Медики не сплять вже третю добу.
Джерело: Українська правда
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!